Піднявши вагітну живою з дна, водолази не могли збагнути, як вона вижила. А вислухавши її розповідь — відмовилися пірнати знову

Трубку взяв Максим. Яків уже пішов додому, але напарник продиктував його мобільний. Аркадій Миронович набрав одразу.

— Якове Степановичу? Це Середа, з лікарні. Щодо сьогоднішньої жінки.

— Слухаю, — голос водолаза був глухий, ніби він говорив з іншої кімнати.

Лікар помовчав, добираючи формулювання, яке не звучало б божевільно.

— У дві тисячі п’ятому ви піднімали з кар’єру чоловіка років тридцяти. У нього було татуювання якоря на передпліччі? І шрам на підборідді?

У трубці запала тиша. Потім Яків важко видихнув.

— Було. Юра Мельник. Усі його Юрком звали. Якір був. І шрам теж. А чому ви питаєте?

— А жінка, яка втонула пізніше? Невисока, повна. Родимка над верхньою губою?

— Надя Олійник, — майже відразу відповів Яків. — У продуктовому працювала. Після зміни пішла скупнутися. Родимка була, праворуч. Лікарю, що у вас там?

Аркадій Миронович розповів коротко, без висновків, ніби диктував виписку: пацієнтка описала людей, назвала імена, вказала деталі, які збігаються із загиблими. Яків слухав і не перебивав. Коли лікар замовк, водолаз сказав одне:

— Їду.

За двадцять хвилин він уже був у лікарні. Світлана провела його до палати, хоча за правилами сторонніх туди не пускали. Але правила пишуться для звичайних днів, а цей день від самого початку не був звичайним.

Яків сів на стілець біля ліжка. Олеся не спала. Вона лежала на боці, долоню тримала на животі, ніби дослухалася до рухів дитини.

— Добрий день, — сказав Яків ніяково. — Це я вас із води підняв.

— Я знаю, — відповіла вона. — Дякую.

Він не знав, що сказати далі. Але Олеся сама повернула голову й подивилася на нього.

— Я вас теж бачила. Коли ви спускалися. Згори йшло жовте світло. Вони розступилися, коли ви підпливли.

Яків відчув, як пересохло в роті.

— Хто — вони?

— Ті, що тримали мене. Юра, Надя, Саша. І решта. Вони відпустили мої руки, коли ви з’явилися. Юра сказав: «Забирай. Вона не наша».

Яків опустив очі на свої долоні. Великі, смагляві, з подряпинами, з прожилками бруду під нігтями. Сьогодні ці руки тримали жінку, яку не можна було втримати живою. І все ж утримали.

— Він іще сказав, — тихо додала Олеся.

Водолаз підвів погляд.

— Що?

Олеся дивилася просто, не кліпаючи.

— «Передай нагору: годі сюди ходити. Нам більше не потрібна компанія».

Яків вийшов із лікарні через службовий хід. Йому не хотілося проходити повз пост, відповідати на погляди, ловити шепіт. На подвір’ї стояли сміттєві баки, на мотузці сушилося лікарняне простирадло, а від стіни пахло нагрітою цеглою. Він притулився спиною до штукатурки й закурив. Потім другу. Потім третю, підпалюючи одну від одної.

Руки знову тремтіли.

Він подзвонив Максимові.

— Максе, — сказав він, і голос вийшов хрипкий. — Вона їх описала. Усіх. Юрка з якорем, Надю з родимкою, Сашка в синій кофті. По іменах, по прикметах. Звідки вона могла знати?

На тому кінці довго мовчали.

— Може, читала десь? — невпевнено сказав Максим. — Старі замітки, фотографії. Зараз же все можна знайти.

— Якір на внутрішньому боці руки, Максе. Шрам під підборіддям. Родимка в Наді. Сашкові вуха й кофта. У замітках писали «утонув чоловік», «загинув підліток». Без фотографій. Я перевіряв.

Знову тиша. Потім Максим сказав дуже тихо:

— Я в той кар’єр більше не полізу, Степановичу. Хочете — звільняйте.

Яків кинув недопалок і розчавив його підбором. Над лікарняним дахом уже сутеніло, перші зорі висіли низько й великі, за парканом гавкав собака, з траси долинав гул важкої машини.

— Не звільню, — сказав він. — Я сам туди більше не полізу… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇