Піднявши вагітну живою з дна, водолази не могли збагнути, як вона вижила. А вислухавши її розповідь — відмовилися пірнати знову

Близько дев’ятої вечора Олеся остаточно прийшла до тями. Світлана саме міняла крапельницю й побачила, що погляд пацієнтки став іншим — не мутним, не блукаючим, а осмисленим. Вона покликала Аркадія Мироновича. Той увійшов, підсунув стілець до ліжка, розгорнув карту й якийсь час просто дивився на жінку, ніби намагався зрозуміти, чи витримає вона розмову.

— Олесю Романівно, ви мене чуєте?

— Так.

— Як почуваєтеся?

— Нормально. Дитина ворушиться.

Він відзначив це коротким кивком.

— Ви пам’ятаєте, що сталося?

Олеся мовчала. Не так, як мовчать люди, що намагаються витягти спогад, а так, як мовчать перед дверима, які не хочеться відчиняти при сторонньому.

— Я була внизу, — нарешті сказала вона. — На самому дні.

Голос у неї лишався захриплим після води, але в ньому не було істерики. Тільки втомлений спокій.

— Спочатку довкола була темрява. І холод такий, що я вирішила: все, померла. Потім холод відступив. Не відразу, потроху. І стало світло. Світло йшло не згори. Не як від сонця. Просто довкола ніби запалили лампу — теплу, жовту.

Аркадій Миронович тримав ручку над аркушем, але не писав.

— І я побачила людей. Вони стояли навколо мене. Саме стояли, розумієте? Не плавали. Ноги в них були на камінні. Семеро. Троє чоловіків, жінка, хлопчик і ще двоє далі, їх я гірше бачила.

— Ви певні, що вони стояли? — спитав лікар, чіпляючись за звичку уточнювати деталі.

— Так. Півколом. Хтось тримав мене за плечі, хтось за руки. Я відчувала долоні. Вони були холодні, але не страшні. Знаєте, як мокрий рушник кладуть на лоб, коли висока температура? Отак. Холодно, але легше.

Вона прикрила очі, перевела подих. Аркадій Миронович чекав, боячись злякати розповідь і водночас не бажаючи чути продовження.

— Найближче стояв чоловік. У нього на руці було татуювання, тут, — Олеся показала на внутрішній бік лівого передпліччя. — Якір. Старий, синій, розпливчастий. І шрам на підборідді, такий півкруглий. Він поклав долоню мені на живіт і сказав: «Тобі рано. Вам обом іще рано».

Аркадій Миронович зняв окуляри й потер перенісся. Потім знову надягнув.

— Поруч із ним була жінка, — вела далі Олеся. — Невисока, повна. На ній сукня у великі червоні квіти на світлій тканині. Над губою праворуч родимка. Вона всміхалася й тримала мене за руку. Нічого не казала, тільки всміхалася.

— Решту можете описати?

— Хлопчик. Років чотирнадцять. Худий, у синій спортивній кофті, на рукавах білі смуги. Він стояв біля ніг і тримав мене за щиколотки, ніби я могла кудись відплисти. У нього ластовиння. І вуха стирчать.

Аркадію Мироновичу холод пробіг потилицею. Він знав цього хлопчика. Сашко Грицай, чотирнадцять років, утонув у кар’єрі кілька років тому. Мати потім довго ходила до нього з тиском. Ластовиння, відстовбурчені вуха, синя кофта з білими смугами — та сама, яку хлопець, за словами матері, носив усе літо, навіть у спеку.

Олеся тим часом говорила далі:

— Вони називали імена. Чоловік із якорем сказав, що він Юра. Жінка — Надя. Хлопчик — Саша. Ще були Роман, Кирило, Остап. А той, що стояв найдалі, імені не назвав. Тільки кивнув.

Аркадій Миронович обережно закрив карту. Підвівся.

— Вам треба відпочити. Я пізніше зайду.

Він вийшов із палати, пройшов повз пост, повз процедурну, спустився до сходового майданчика й сів на стару дерев’яну банкетку. Кілька хвилин лікар дивився в стіну з облупленою фарбою. Потім дістав телефон і набрав номер рятувальної станції… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇