Після чотирнадцяти років роботи в багатому домі куховарку звинуватили в крадіжці, але справжня таємниця відкрилася вже в потязі

Коли дістанешся безпечного місця, зателефонуй Савчуку. Він чекає. Із твоїми свідченнями ми підемо в поліцію. Якщо мене встигнуть урятувати, я обійму тебе як сестру. Якщо ні — знай, що останні місяці я тримався думкою: у моєму домі все ще є одна чесна людина.

Мирон».

Я дочитала й довго не могла вдихнути. Потяг ішов далі, за вікном тягнувся білий ліс, хлопець навпроти гортав телефон. А я сиділа з листом в одній руці й годинником у другій і розуміла, що вранці мене не просто вигнали. Мене врятували. Вивели з пастки. Зробили свідком. Довірили життя людини, яку я вважала своїм господарем, а він виявився мені братом по совісті.

Сльози потекли знову, але це були вже інші сльози. Не тільки від образи. Від жаху, від провини, від вдячності. Я думала про ті пакетики з травами, які Лідія давала мені. Про те, як я сама, своїми руками, додавала в їжу отруту, не знаючи про це. Якби Мирон Миронович не попередив мене, я б продовжувала. Я могла стати частиною його смерті, навіть не розуміючи, що роблю.

Мене затрусило. Я притиснула листа до грудей і розплакалася вголос. Хлопець із гітарою підвів очі.

— Вам зле?

— Ні, — сказала я, витираючи обличчя. — Все нормально.

Звісно, нічого не було нормально.

На найближчій великій станції я зателефонувала адвокатові. Голос у слухавці був спокійний, чоловічий.

— Роман Мирославович Савчук слухає.

— Добрий день. Мене звати Марія Данилівна Ковальчук. Я працювала в Мирона Мироновича Гнатюка.

На тому кінці стало тихо. Потім він промовив:

— Маріє Данилівно, я чекав вашого дзвінка. Де ви зараз?

Я пояснила. Він одразу сказав:

— Не їдьте далі. Виходьте на найближчій станції й повертайтеся до великого міста. Я зустріну вас увечері на вокзалі. Мирон Миронович уже в лікарні. Вранці йому стало зле. У нас підготовлені матеріали, але потрібні ви. І годинник.

Я вийшла на станції, купила зворотний квиток і сорок хвилин сиділа в холодній залі очікування, тримаючи сумку на колінах так міцно, ніби всередині було не лист, а моє серце. Потім зателефонувала Андрієві. Спочатку хотіла нічого не казати, але голос підвів.

— Синочку, мене звинуватили в крадіжці. Але це неправда. Все складніше. Я повертаюся до міста, треба допомогти поліції.

Він злякався, почав ставити запитання. Я сказала тільки головне: жива, не винна, пізніше поясню. Андрій довго мовчав, потім тихо промовив:

— Мамо, я тебе люблю. Що б не сталося, я на твоєму боці.

Ці слова дали мені сили.

На вокзалі мене зустрів Роман Мирославович Савчук. Йому було близько п’ятдесяти п’яти. Сивина на скронях, дороге пальто, уважний погляд людини, яка звикла слухати й не витрачати слів марно. Ми відразу поїхали до його офісу в старому районі міста.

Там він показав мені матеріали, які Мирон Миронович збирав вісім місяців. Записи розмов Лідії з Арсеном. На одній вона говорила йому, що лишилося недовго, що скоро вони будуть разом. Були фотографії з закордонного курортного міста: Лідія й Арсен сидять у ресторані, тримаються за руки, дивляться одне на одного так, як дружина не повинна дивитися на чужого чоловіка. Були медичні документи: аналізи крові Мирона Мироновича, де рівень талію повторювався раз за разом. Були висновки щодо зразків їжі й тих самих добавок.

Я сиділа, слухала, дивилася на папери й відчувала, як мене нудить від усвідомлення. Усе це відбувалося поруч зі мною. У моїх каструлях, на моїй кухні, у домі, де я знала кожну полицю.

— Із вашими свідченнями справа стане міцною, — сказав Савчук. — Мирон Миронович живий. Він у великій міській лікарні, у палаті інтенсивної терапії. Стан тяжкий, але лікарі почали лікування. Є антидот, спеціальний препарат, який допомагає виводити талій. Шанси добрі, якщо організм витримає.

— Я хочу його побачити, — сказала я…