Після довгої зміни я повернулася додому й зрозуміла, що невістка вирішила встановити в домі свої правила

Ми дивилися одне на одного. У його очах перемішалися страх, злість, вина, образа.

— Ви не маєте права, — раптом викрикнула Інна. — Ця квартира все одно колись буде Артемова. Він єдиний син.

— Колись, — промовив Андрій Васильович. — Поки Віра Степанівна жива і дієздатна, це її майно. Вона має право розпоряджатися ним, як вважає за потрібне.

— Ми опинимося на вулиці!

— У вас є батьки, — нагадав він. — Варіанти знайдуться.

— Це ще не кінець, — процідила Інна. — Ми теж знайдемо юриста. Ви пошкодуєте.

— Ваше право, — кивнув Андрій Васильович. — Мої контакти вказані в документах.

Я відчула, що більше не можу стояти в коридорі.

— Розмову закінчено. Документи отримали. Строки знаєте. За три дні ваших речей тут бути не повинно. Без виконавців, без суду, по-доброму.

І піднялася до себе.

За дверима ще довго було чути крики. Інна верещала, Артем то намагався її заспокоїти, то сам зривався. Дзвонили, мабуть, її батькам. Долинали уривки: «вона з’їхала з глузду», «як вона посміла», «це мати називається».

Я сиділа на ліжку й слухала.

Спочатку всередині було порожньо. Потім крізь цю порожнечу повільно почав пробиватися спокій.

Мене нарешті почули.

Не тому, що я плакала. Не тому, що благала. А тому, що замість маминого прохання перед ними опинився папір із печаткою.

За кілька годин усе стихло. Я спустилася. Квартира була порожня. У передпокої не було Інниних ботильйонів і куртки. На холодильнику магнітом була притиснута записка.

«Мамо, ми поїхали до батьків Інни. Завтра приїдемо поговорити. Ми все одно сім’я. Не роби цього. Артем».

Я прочитала, зім’яла аркуш і викинула в смітник.

Слово «сім’я» колись було для мене святим. Тепер ним намагалися прикрити все, що було зручно.

Потім я відчинила новий сріблястий холодильник. Усередині лежала Іннина «особиста» їжа: йогурти, ковбаса, фрукти, напівфабрикати. Я дістала все й склала у великий чорний пакет. Не стала їсти, не стала залишати. Просто винесла на смітник.

Після цього почала віддирати жовті стікери. З каструль. З тарілок. З полиць. З кавоварки. З виделок. Клей залишався липкими плямами, нігті боліли, але я не зупинялася. Кожен зірваний папірець ніби повертав мені маленький шматочок себе.

Уночі я замкнулася на ключ і заснула.

Вранці було тихо. Я сиділа на кухні з кавою й слухала цю тишу. У ній ніхто не грюкав дверима, не вимагав їжі, не сміявся за моєю спиною. Вона була незвичною, але вперше за довгий час не страшною.

О десятій у дворі почувся знайомий звук мотора. Машина Мирона Степановича. За хвилину грюкнули двері, повернувся ключ, і до квартири зайшли всі четверо: Артем, Інна та її батьки.

— Де вона? — з порога загримів Мирон Степанович. — Де господиня?

— Я тут, — сказала я, вийшовши з кухні.

Він рушив до мене, червоний, із набухлими венами на скронях.

— Ви що собі дозволяєте? Судитися з власним сином? Ви при своєму розумі?

— При своєму, — відповіла я. — І тепер збираюся в ньому залишатися.

Алла Романівна спробувала говорити м’якше, але в голосі дзвеніла сталь:

— Віро Степанівно, це ганьба. Люди дізнаються. Сусіди, родичі. На старості літ такі скандали…

— Люди й так усе бачили, — сказала я. — Як до мене ставилися, теж. Ганьба не в позовах. Ганьба — виживати людину з її дому.

Інна ступила вперед.

— Ніхто вас не виживав! Ми хотіли як краще. Ця квартира все одно буде Артемова, навіщо влаштовувати війну?

— Хотіли як краще? — я подивилася на неї. — Тому в брошурі агентства нерухомості ти порахувала: квартиру продати за три мільйони, мені залишити вісімсот тисяч, решту забрати собі на новобудову?

Інна сіпнулася.

— Звідки…