Після довгої зміни я повернулася додому й зрозуміла, що невістка вирішила встановити в домі свої правила

І замовкла.

— Із тієї самої брошури, де це написано твоєю рукою. Я все бачила. І сфотографувала.

Мирон Степанович повернувся до доньки.

— Це правда?

— Тату, ми просто варіанти дивилися. Її ж ніхто не збирався залишати зовсім без грошей.

— Дуже шляхетно, — сказала я. — Залишити мені частину від мого ж дому, який я виплачувала майже двадцять років.

Алла Романівна сплеснула руками.

— Ну, може, молоді перегнули. Але це не злочин. Вони хотіли влаштувати життя. І вам, і собі.

— Собі — так. Мені — ні.

— І що тепер? — різко спитала Інна. — Ви думаєте, зможете нас просто викинути?

— Ви самі майже зробили так, що вибору в мене не лишилося. Але є ще дещо, чого ви не знаєте.

Я подивилася на Артема, потім на її батьків.

— Ваш зять отримує гроші від фірми-пустушки. Регулярно. Через такі фірми проводять липові документи. Якщо цим зацікавляться контролюючі органи, йому може загрожувати не лише штраф.

У кімнаті стало так тихо, що було чути, як гуде холодильник.

— Що за дурниці? — Мирон Степанович зблід. — Які фірми?

— Виписки в мене. Я вже консультувалася. Поки нікуди не зверталася. І не хочу. Але якщо ви вирішите воювати зі мною до кінця, якщо почнуться суди й бруд, ця історія теж може вийти назовні. Тоді від мене багато чого вже не залежатиме.

Артем сів на диван і закрив обличчя руками.

— Мамо… не треба.

— Я й не хочу. Тому зараз даю вам шанс піти спокійно. Без суду, без перевірок, без виконавців. До вівторка.

— Вона блефує, — прошепотіла Інна. — Просто лякає.

— Перевірте в нормального юриста, — спокійно сказала я. — А потім вирішите, чи хочете перевіряти на собі.

Мирон Степанович дивився на Артема.

— Ти справді вліз у мутні гроші?

Артем мовчав.

— Дурень, — видихнув тесть. — Який же ти дурень.

Інна раптом заплакала. Голосно, театрально, зі схлипами.

— Ви руйнуєте сім’ю! Ви власного сина штовхаєте до в’язниці! Вам квартира дорожча за дитину?

Серце в мене болісно сіпнулося. На секунду перед очима знову постав маленький Артем, який задихається, з маскою біля обличчя. Я заплющила очі, вдихнула й подивилася на дорослого Артема.

— Я не хочу, щоб ти потрапив до в’язниці, — сказала я. — Саме тому даю тобі шанс піти зараз. Але жити за мій рахунок і принижувати мене в моєму домі більше ніхто не буде.

Він підвівся.

— Мамо, будь ласка. Я виправлюся. Знайду роботу. Платитиму. Тільки не виганяй.

Сльози підступили до горла, але я не дала їм вийти.

— Артеме, я все життя стелила тобі солому. За хвороби, за борги, за провали. І знаєш, до чого це призвело? Ти в тридцять із лишком років сидиш у мене на шиї, береш брудні гроші й дозволяєш дружині ділити мою квартиру.

Він опустив голову…