Після розмови зі своєю матір’ю чоловік пішов від мене, та дуже скоро зрозумів, що помилився

Приходяща помічниця протрималася тиждень.

Друга — три дні.

Третя пішла після першого ж обіду, коли Галина назвала її невмійкою і заявила, що таку стряпню можна ставити тільки ворогові. Четверта мовчки зняла фартух після слів про «сільські руки», поклала ключі на стіл і більше не повернулася.

Роман, дізнавшись про це, зірвався.

— Мам, усе. Моє терпіння закінчилося.

— Але вони не вміють працювати!

— Чотири людини поспіль?

— Зараз узагалі люди розучилися служити нормально.

— Вони не служать. Вони працюють. І отримують гроші за роботу, а не за те, щоб ти принижувала їх із ранку до вечора.

— Я всього лише роблю зауваження.

— Ні. Ти гнобиш людей. І тепер справлятимешся сама.

— Я?

— Так. Сама прибирай, сама готуй, сама пери. Я більше нікого шукати не буду. Мені вже соромно дзвонити в служби. Таке відчуття, що там твоє ім’я скоро вимовлятимуть як страшилку.

Галина образилася, але сперечатися не стала. Надвечір вона все-таки пішла в магазин. Роман залишив їй гроші на продукти, але вона ніколи сама не закуповувалася й погано уявляла, що скільки коштує і що з чого готують. Повернулася з кавою, сигаретами, шматком м’яса й дорогим сиром, який сама ж потім назвала неїстівним.

Коли Роман прийшов із роботи, квартира була повна диму.

— Мам! Що тут горить?

Він розчахнув вікно, увімкнув витяжку, відсунув сковороду. На ній лежали чорні шматки м’яса, тверді по краях і підозріло сирі всередині.

— Я смажила, — виправдовувалася Галина. — Не знала, як витяжка вмикається. Домробітниці немає, а мати в тебе голодна.

— Це їсти неможливо.

— Думаєш, я не знаю? Я спробувала. Воно згоріло раніше, ніж приготувалося.

— Що ще купила?

— Каву, сигарети, м’ясо. На більше твоїх грошей не вистачило.

Роман заплющив очі.

— Мам, треба було хліб купити, крупу, яйця, овочі.

— Звідки я знаю? Я ніколи цим не займалася.

Вона сіла за стіл і раптом розридалася.

— У мене руки від голоду тремтять.

— Зате всі помічниці погані, — не стримався він.

Галина схлипнула ще гучніше.

Він замовив доставку: курку, хліб, салат. Коли привезли їжу, Галина спочатку скривилася.

— Я таке не їм.

— Значить, не така голодна.

Вона помовчала, потім узяла шматок курки. За кілька хвилин уже їла з апетитом.

— Смачно, — сказала вона, ніби зізнавалася у злочині. — Напевно, хімія якась. Не може нормальна їжа так пахнути.

Роман втомлено усміхнувся.

Наступного дня на роботі до нього підійшла Сніжана.

Вона зупинилася біля його столу, нахилилася й тихо, але отруйно промовила:

— Не присилай до мене свою матір. Це принизливо. Для тебе, для неї і для мене.

Роман підняв очі. У відділі було достатньо людей, щоб будь-яка різка відповідь одразу стала поживою для пліток. Він раптом зрозумів: якщо зараз почне виправдовуватися або говорити пошепки, Сніжана знову виявиться сильнішою. Як завжди.

Він відповів голосно й рівно:

— Сніжано Андріївно, я бачу, у вас є вільний час для особистих розмов. Значить, я можу додати вам роботи. Звіт по поточному проєкту підготуйте до кінця дня. І документи, які ви затримали, теж.

У відділі стало тихо.

Сніжана випросталася.

— Це помста?

— Це робота. Зарплату треба відпрацьовувати. Якщо вас щось не влаштовує, можете написати заяву.

Вона зблідла, але промовчала. Піти вона не могла: робота була хорошою, місце зручним, дохід стабільним. Ставити все це під удар через гордість вона не збиралася.

Коли Сніжана відійшла, за сусіднім столом тихо усміхнулася Марина.

— Ну що, Сніжано, котик кігті показав?

— Замовкни, — прошипіла Сніжана.

— Треба було думати, перш ніж заводити роман із начальником. Але в деяких краса раніше голови вмикається.

Сніжана метнула в неї погляд, повний ненависті, і сіла за свій стіл. Роман зробив вигляд, що нічого не чує. Але всередині вперше за довгий час відчув не приниження, а холодну ясність. Час, коли вона могла керувати ним одним рухом вій, закінчився. Тепер між ними залишилася тільки робота — суха, строга, без солодких прізвиськ і нічних обіцянок…