Після розмови зі своєю матір’ю чоловік пішов від мене, та дуже скоро зрозумів, що помилився

Квартира Галини Степанівни зустріла їх запахом пилу, старих меблів і чужого життя.

Жильці з’їхали швидко, але після них залишилися плями на стінах, потерта підлога, сліди від картин, розхитані дверцята шаф. Галина стояла посеред вітальні й дивилася навколо з таким виразом обличчя, ніби її привезли не додому, а на заслання.

— Як тут жити? — прошепотіла вона. — Тут же все вбите. Романе, потрібен ремонт. Терміново.

— Про ремонт поки забудь.

— Але подивися на стіни!

— Я бачу.

— І що?

— У мене зараз немає грошей на ремонт.

— Але я не можу в такому жити.

Роман втомлено опустив коробку на підлогу.

— Можеш. Бо іншого варіанту немає.

Галина повільно сіла на стілець.

— Тоді хоча б домробітницю. Я не вмію все це відмивати. І готувати щодня не вмію.

— Домробітниці не буде.

— Як не буде?

— Так. Я плачу аліменти, тягну будівництво, тепер ще допомагаю тобі. Мені нема з чого оплачувати прислугу.

— Значить, я маю сама тягати ганчірку?

— Так, мам. Іноді люди так живуть.

Вона подивилася на нього з непідробним жахом.

Першого вечора Роман зварив каву. Галина сиділа за столом, обхопивши чашку обома руками, і плакала. Сльози падали в каву, вона не витирала їх, лише час від часу шморгала носом, зовсім по-дитячому.

— Краще б я померла раніше, ніж докотилася до такого життя, — сказала вона.

— Не кажи дурниць.

— Ти дратуєшся мною. Я бачу.

Роман промовчав.

— Бачиш? Навіть не заперечуєш. Усі мене кинули. Чоловік вигнав. Сніжана виставила. Оксана зрадила. Навіть ти кричиш на мене.

— Мамо, ти сама поїхала до Сніжани, хоча я заборонив.

— Я хотіла допомогти.

— Ти хотіла втрутитися. Це різні речі.

Галина закрила обличчя руками.

— Вона мене так принизила, синку. Ніби я ніхто. Ніби мене можна вивести за двері.

Роман підійшов до неї, обійняв за плечі. Під пальцями він відчув її худорлявість, крихкі кістки, слабкість, якої раніше не помічав. Його злість на хвилину розсіялася. Мати була неможливою, але все ж матір’ю. І зараз вона сиділа в старій кухні, загублена, налякана, незвично маленька.

— Мам, послухай. Ніколи більше не лізь у моє життя. Я сам розбиратимуся. Без твоїх походів, без твоїх порад, без твоїх оцінок жінок. Добре?

— Добре, — несподівано покірно відповіла вона.

Він навіть не повірив.

— Правда?

— Правда. Тільки не кидай мене. Ти один у мене залишився.

Роман зітхнув.

— Я не кину.

Вона притулилася лобом до його грудей, і він відчув, що в ній тремтить усе тіло.

— Я найму приходящу помічницю, — сказав він після паузи. — Не щодня. Кілька разів на тиждень. Нехай прибирає, готує щось просте. Але ти маєш поводитися нормально. Не командувати, не ображати, не доводити людей.

— Я постараюся.

— Саме постарайся. Бо я не шукатиму щотижня нову жінку.

— Дякую, синку, — прошепотіла вона. — Дякую.

За хвилину вона вже обережно спитала:

— А косметичний ремонт можна буде зробити? Зовсім маленький. Стіни освіжити, кухню привести до ладу.

Роман не витримав і розсміявся.

— Мам, ти як стара з казки. Тільки попросила корито, вже царські палати потрібні.

Галина теж спробувала усміхнутися крізь сльози.

— Ну не царські. Просто пристойні.

— Узимку подивимося. Зараз усі гроші йдуть на дім.

— Добре. Як скажеш.

Ці слова прозвучали так незвично, що Роман насторожився. Галина Степанівна ніколи не говорила «як скажеш» без прихованої отруйної добавки. А зараз сказала майже смиренно.

Він не знав, надовго чи вистачить цього смирення. Але того вечора йому вперше здалося, що мати не тільки руйнівна. Вона ще й нещасна. А нещастя, якщо вчасно не зупинити його, здатне з’їсти людину не гірше за злобу…