Після розмови зі своєю матір’ю чоловік пішов від мене, та дуже скоро зрозумів, що помилився

За кілька днів Сніжана не вийшла на роботу.

Роман спочатку навіть зрадів: відділ без неї дихав рівніше. Ніхто не стежив за її ходою, ніхто не ловив її поглядів, ніхто не шепотівся в кутках. Вона не прийшла — і робочий день раптом став майже звичайним. Але до обіду з’ясувалося, що документи, які вона мала підготувати, лежать у неї. Термінові, потрібні, без них не можна було рухати проєкт далі.

Роман довго дивився на телефон, перш ніж набрати її номер. Дзвонити їй не хотілося. Будь-яка розмова зі Сніжаною тепер здавалася поверненням у липку сітку, з якої він насилу вибрався. Але робота залишалася роботою.

Відповів жіночий голос.

— Так?

— Мені потрібна Сніжана Андріївна. Це з роботи. Її керівник.

На іншому кінці виникла коротка пауза.

— Вона не зможе говорити.

— Вона хворіє?

— Можна й так сказати.

Роман насупився.

— Мені важливо зрозуміти, чи вийде вона сьогодні. У нас термінові документи.

Жінка не відповіла. Десь поруч почувся чоловічий голос:

— Хто дзвонить? Дайте телефон.

Слухавку взяв чоловік. Голос був сухий, діловий.

— Представтеся.

— Роман Кравчук. Я керівник відділу, де працює Сніжана.

— Вона в лікарні. Сьогодні на роботу не вийде. Найближчим часом, імовірно, теж.

— Що сталося?

Чоловік помовчав.

— На неї напали. В обличчя плеснули їдкий склад. Зараз вона під наглядом лікарів. Подробиці розкривати не можу, триває перевірка.

Роман сів, бо ноги раптом стали ватними.

— Вона… жива?

— Так.

— Хто це зробив?

— Слідство встановлює обставини.

Зв’язок обірвався.

Роман ще кілька секунд тримав телефон біля вуха, хоча там уже були короткі гудки. Перед ним лежав білий аркуш паперу, на якому він мав поставити підпис. Літери розпливалися. Злість на Сніжану, образа, приниження — усе раптом відступило. Залишився холодний, липкий жах.

Він не бажав їй зла. Ні після зради, ні після насмішок, ні після того, як вона виставила його з речами. Він міг злитися, зневажати, уникати. Але уявити її безпорадною, осліпленою болем, із зруйнованою красою — не міг.

Роман вийшов у коридор, притулився до стіни й заплющив очі. У голові майнула страшна думка: ще недавно він був поруч із цією жінкою майже постійно. Міг іти поруч із нею до машини. Міг опинитися тієї миті біля неї. Міг побачити все на власні очі. Або сам потрапити під чужу лють, призначену їй.

Життя знову показало йому, наскільки тонкою буває межа між самовпевненістю і безоднею, у яку людина падає без попередження…