Після розмови зі своєю матір’ю чоловік пішов від мене, та дуже скоро зрозумів, що помилився
Сніжана після розриву з Романом доволі швидко переконалася, що Богдан зовсім не схожий на колишніх чоловіків. У юності їй здавалося, що вона знає його наскрізь: зухвалий, щедрий, самовпевнений, готовий заради її усмішки на будь-яку дурницю. Але минули роки. Богдан став спокійнішим, жорсткішим, уважнішим. Він уже не кидався в вир лише тому, що вона покликала.
— Оце відчуття, — говорила Сніжана, сидячи навпроти нього в дорогому ресторані. — Ніби ми повернулися туди, де все починалося. Пам’ятаєш? Ми були майже дітьми, а думали, що нам підвладний увесь світ.
Богдан усміхався, але в його усмішці було більше спостереження, ніж захвату.
— Пам’ятаю. Ми були дурними.
— Не дурними. Сміливими.
— Це часто одне й те саме.
Вона простягнула руку через стіл, легко торкнулася його пальців.
— Я завжди знала, що ти доб’єшся свого. Навіть тоді. У тобі було щось таке… сила, упертість, смак до перемоги. Я пишалася, що поруч зі мною такий чоловік.
— А якби я зараз розвозив їжу по під’їздах? — спитав він раптом.
Сніжана на секунду завмерла, але швидко усміхнулася.
— Ти не міг би. Це не про тебе.
— Зручна відповідь.
— Правдива.
— Сніжано, я не хлопчик. Не треба говорити мені те, що я маю захотіти почути.
Вона трохи відкинулася на спинку крісла. З Богданом доводилося грати тонше. Роман ловився на захоплення швидко, майже вдячно. Богдан же бачив гачок раніше, ніж приманка торкалася води.
— Я заходила на твої сторінки, — сказала вона, змінюючи тактику.
— І що шукала?
— Твою дружину.
Його обличчя стало нерухомим.
— Навіщо?
— Цікаво ж, хто жінка поруч із тобою.
— У мене є дружина.
— Але її ніде немає. Я подумала, що це просто щит. Деякі чоловіки люблять писати, що одружені, щоб до них менше липли мисливиці.
— Я не ховаю дружину і не вигадую її, щоб відлякувати жінок. Вона є. І в нас двоє синів.
Сніжана згадала фотографії двох хлопчаків, схожих один на одного як відображення.
— Я думала, це племінники.
— Це мої діти.
Вона повільно провела пальцем по ніжці келиха.
— А дружина?
Богдан подивився вбік. На мить його обличчя стало не діловим і не холодним, а втомленим.
— Вона хвора.
— Серйозно?
— Так.
— Часто одружені чоловіки так кажуть.
— Я не часто говорю про дружину, — різко відповів він. — І не збираюся перетворювати її хворобу на зручну легенду для побачень.
Сніжана зрозуміла, що зайшла надто далеко, але цікавість усе одно взяла гору.
— Вона лежача? Зовсім безпорадна?
— Більше я таких запитань чути не хочу.
Голос Богдана став жорстким. Сніжана одразу підняла долоні.
— Усе, мовчу. Пробач. Я просто хотіла зрозуміти, де моє місце.
— Я скажу прямо. Моєю дружиною ти не станеш. Мою родину я не кину. Дітей — тим паче. Якщо тобі потрібні красиві слова про майбутнє, їх не буде. Якщо тобі поруч зі мною добре — ми можемо бачитися. Я можу дбати про тебе матеріально, дарувати, допомагати, робити твоє життя зручнішим. Але не обіцяти того, чого не збираюся давати.
Сніжана усміхнулася, хоча всередині її кольнуло роздратування.
— Значить, любов не пропонується?
— Я не торгую любов’ю.
— А чим торгуєш?
— Чесністю. На цьому етапі це рідкість.
Вона подивилася на нього з-під вій. Богдан був складніший, ніж вона розраховувала. Прибрати його до рук повністю не вийде — це стало зрозуміло одразу. Але він був щедрий, сильний, цікавий і все ще дивився на неї як чоловік. Значить, повністю відступати сенсу не було.
Сніжана вирішила не вимагати неможливого. Поки можна брати те, що він готовий дати, і чекати, коли обставини самі відчинять нові двері…
