Після розмови зі своєю матір’ю чоловік пішов від мене, та дуже скоро зрозумів, що помилився

Богдан прийшов без попередження.

Сніжана почула, як ключ повернувся в замку, й одразу зрозуміла: це він. Вона забула, що колись дала йому запасний ключ. Кроки в Богдана були швидкі, упевнені, стримані. Навіть тепер, майже не бачачи, вона впізнавала людей по тому, як вони входили в простір.

— Іди геть, — сказала вона, не повертаючи голови.

— Привіт.

— Я сказала: іди геть.

Він зупинився поруч. Від нього пахло тим самим парфумом, який раніше здавався їй ознакою сили й дорогого життя. Зараз цей запах завдавав дивного болю.

— Я хотів дізнатися, як ти.

— Чудово. Тепер я майже ідеальна жінка: мовчу, не ходжу по клубах, не дивлюся на інших чоловіків. Мрія.

Він важко зітхнув.

— Сніжано.

— Що? Прийшов помилуватися? Чи запропонувати мені місце в пансіонаті для сліпих?

— Я прийшов допомогти.

Вона усміхнулася. Принаймні їй здалося, що усміхнулася. Обличчя тепер погано слухалося, емоції більше не відбивалися на ньому так, як раніше.

— Допомогти? Яке шляхетне формулювання. Твоя дружина спалила мені життя, а ти прийшов допомогти. Майже красиво.

— Я винен.

— Не кажи цього. Ніколи не любила прохань про прощення. Слова легкі, а наслідки важкі.

Він підійшов ближче, обережно торкнувся її плеча. Вона не відсахнулася.

— Я оплачу лікування. Усе, що знадобиться. Операції, відновлення, спеціалістів. Якщо захочеш пластику…

— Не хочу.

— Подумай.

— Я сказала — не хочу. Колишнього обличчя мені ніхто не поверне. А маску, схожу на обличчя, я носити не збираюся. Нехай залишиться так. Для себе я все одно не бачу. А ти, коли приходитимеш, бачитимеш нагадування про те, чим закінчилася наша з тобою історія.

Богдан заплющив очі.

— Не карай себе.

— Я не себе караю.

Він зрозумів і промовчав.

— Мені потрібна жінка, — сказала Сніжана після паузи. — Не молода. Не красива. Не балакуча. Така, у якої теж нікого немає.

— Для допомоги по дому?

— Для всього. Щоб водила, готувала, читала, якщо знадобиться. Щоб не витріщалася. Щоб не ахала. Щоб не згадувала колишню мене. Краще нехай взагалі не знає, якою я була.

— Знайду.

— І ще, Богдане. Не роби вигляд, що це милість. Це не благодійність. Це компенсація. Ти і твоя дружина забрали в мене те, чим я жила.

— Я розумію.

— Ні. Не розумієш. Але гроші в тебе є, значить, хоча б можеш зробити вигляд.

У його обличчі майнув біль, але Сніжана цього не побачила. Вона чула тільки, як він повільно видихнув.

— Я все влаштую, — сказав він.

— Шукай таку, щоб могла стати мені матір’ю, — раптом додала вона сама для себе несподівано. — Дивно звучить, так? У мене ніколи її не було по-справжньому. Були жінки, які проходили повз моє життя, але не мати. Може, тепер пізно. А може, саме час.

Богдан дивився на неї і вперше бачив не хижу красуню, не жінку, яка звикла брати чоловіків приступом, а поранену людину, під бронею якої весь цей час ховалася дитина, про яку ніхто не подбав…