Після слів незнайомки Оксана дізналася нове про те, що діялося в неї за спиною

Сама Тамара до їжі не доторкнулася відразу, спостерігала за онуками. Потім підвела очі. У їхньому чорному спокої щось здригнулося — не ворожбитська хитрість, а людська вдячність.

— Добра ти. Таку доброту рідко стрінеш. Нас інші гонять, як собак, а ти з нами по-людськи. Зарахується тобі це, красуне. Ще згадаєш колись, що я сказала.

Тоді Оксана тільки знизала плечима: мало що наговорить циганка. Вона пошкодувала голодних дітлахів — от і все. Сама скоро забула про це, але Тамара пам’ятала. Що б не казали про циган, добра вони не забувають, як і зла.

Тепер, через три місяці, на кам’янському путівці Оксана не могла змусити себе зрушити з місця. У вухах звучало: «Із синьою текою… І два квитки на вечірній автобус». Від думки про теку всередині все похололо.

Синя, на кнопці, потерта на кутиках — її звичайна канцелярська тека. У ній лежали всі домашні документи: витяг із реєстру на землю й дім, свідоцтва й договори, бабусин заповіт, Ірине свідоцтво про народження, паспорти, папери на допомогу родині з дитиною. Місце в теки було одне: нижня шухляда комода в спальні, під чистими рушниками.

Віктор це знав, але раніше від паперів тільки відмахувався.

— Господарство твоє, от сама й розбирайся.

Навіщо ж йому знадобилася ця тека в райцентрі? Вранці він збирався «у справах». Оксана згадала, як це було, і жар сорому за власну сліпоту обдав її.

Незвично ласкавий, Віктор підійшов ззаду, поки вона мила форми, обійняв, поцілував у шию.

— Давай я Ірині документи візьму, свідоцтво й довідку. Для садочка треба. Оформлю пільгу, платити не доведеться.

Вона ще й зраділа: нарешті згадав про доньку, сам узявся до справи. Дістала потрібне з комода, вклала чоловікові в руки. А він забрав теку цілком.

— Навіщо по одному папірцю вишукувати? Вони ж однаково тут усі.

І поїхав на своїй старенькій машині. Усе, що було в теці, Оксана сама віддала йому.

— Іро, люба, ходімо до тітки Марини. Додому зараз не підемо, — сказала вона тремтячим голосом.

— А чому? — Донька задерла голову. — Мамо, а тьотя та, чорна, добра чи зла?

— Добра, доню, добра. Ходімо, — відповіла Оксана, дивуючись власним словам.

Марина жила в райцентрі, але щосуботи навідувала матір у Кам’янці. Стара доживала віку тут, і сьогодні Марина якраз була в неї, в батьківській хаті на другому кінці села. Туди Оксана майже бігла, тримаючи Іру за руку.

У голові повторювалося: не може цього бути. Віктор — її чоловік, батько дитини, сім років разом прожили. Циганка наплутала, наговорила, помилилася; хіба мало буває синіх тек? Але ноги несли Оксану дедалі далі від власного дому, і зупиняти їх вона не намагалася.

Марина дослухала Оксану, не перебивши жодного разу. Сиділа на ґанку батьківської хати, і її добродушне обличчя дедалі більше хмурніло. Повній жінці було трохи за сорок; не перший рік вона працювала в центрі, де оформляли документи. Сотні довідок, договорів і витягів пройшли через її руки. Біду, що приходила з папірцем, Марина впізнавати вміла.

— Зажди плакати, Ксюшо. Спершу розберемося. Хто за документами господар дому?

— Я. Від бабусі дістався, у спадок. Інших власників немає.

— А допомогу, яку вам після народження дитини виділили, куди витратили?

Оксана замислилася, пригадуючи оформлення прибудови.

— На сироварню. Коли Іра народилася, мені ці гроші дали. От я окреме приміщення й добудувала: воду підвела, плитку поклала, щоб санітарних норм дотриматися. Віктор лаявся, казав, дурниці, краще б готівкою забрали. А мені хотілося в діло вкласти. Спершу через банк кредит на добудову взяли, потім цією допомогою погасили.

Марина різко випросталася.

— Стій. У нотаріуса зобов’язання підписувала? Що дітям частки виділиш?

— Було таке, — Оксана наморщила лоба. — Років зо три тому. Галина Андріївна оформляла, старенька нотаріуска. Зовсім я про той папір забула. Віктор сказав, одна формальність.

— Ось тобі й формальність, — невесело всміхнулася Марина. — Раз гроші на будівництво чи поліпшення житла пішли, за законом треба всім дітям частки виділяти. І Ірі теж. Ти цього ще не зробила, значить, зобов’язання за тобою висить. — Вона заговорила тихіше: — Дім уже не можна вважати тільки твоїм. Частка доньки поки на папері не визначена, але право на неї в дитини є. Тому продати дім без згоди опіки не можна: тут права неповнолітньої зачіпаються…