Після слів незнайомки Оксана дізналася нове про те, що діялося в неї за спиною

Оксана дивилася на подругу, ще не розуміючи, куди та веде.

— То ж це добре! Виходить, ніхто його не продасть.

— Добре, коли все чесно. А якщо тебе збираються ошукати? Ксюшо, зараз страшне скажу, але тобі це треба почути. Є такі люди — чорні рієлтори. Шукають самотню жінку, в якої добрий дім та земля. А твоя земля біля самої річки — ласий шматок. До господині вони можуть і не підбиратися: заходять через чоловіка, через співмешканця, через людину, яку в домі вважають своєю. Починають його обробляти, поять, гроші сулять, обіцяють частку від продажу. А далі він уже зсередини все влаштовує. То документи винесе, то підпис за дружину поставить. А може, їй самій дасть підписати: мовляв, довідка потрібна або субсидію оформляємо. Вона й підпише, не знаючи, що їй підсунули. Поки розбереться, дім уже продано. Гроші попливли, чоловіка теж нема, а їй із дитиною — на вулицю.

— Але ж опіка… Ти ж про частку сказала.

— Опіка може захистити, якщо їй відомо, що відбувається. А вони знають, як її обійти. Підроблять згоду. Або папери так подадуть, ніби ніяких дітей у домі немає. А то доб’ються, щоб ти сама відмову підписала: своєю рукою, тільки змісту того паперу не розуміючи. — Марина міцно взяла Оксану за руку. — Ксюшо, згадай, що циганка сказала. Синя тека, квитки, чужі міські люди. Я двадцять років із такими справами стикаюся, впізнаю їх. Це воно і є. Хтось вирішив прибрати до рук твій дім, а Віктор не випадково поруч опинився — він у цьому по вуха.

З-за вікна долинало цокання ходиків, з городу — квоктання курей. Тут же, на ґанку, Іра гралася з кошеням; сонячне світло золотило її світле волосся. Дівчинка нічого не розуміла в розмові дорослих і далі бавилася. Оксана сиділа як кам’яна. Усе, що валилося в неї всередині, валилося беззвучно, і зовні цього обвалу не було чути. Так берег, який підмила весняна вода, починає осідати: земля ще здається міцною, а вода вже підточила її, і ось вона обвалюється. Тільки тут не було ні плюскоту, ні гуркоту — Оксана нерухомо сиділа поруч із донькою, слухаючи слова про власний дім і чоловіка.

Сім років вона прожила з ним. Дочка. Спільний дім, усе господарство, яке вона піднімала своїми руками, встаючи о четвертій ранку. Він же був поруч усі ці роки, говорив їй лагідні слова, упадав коло неї. А сам готував зраду. Усе, що вона вважала їхнім спільним життям, тепер руйнувалося разом із довірою до нього.

— Марино, як мені бути? — прошепотіла вона. — Що тепер робити?

Подруга підвелася, обтрусила спідницю. На обличчі з’явилася рішучість людини, яка за двадцять років надивилася на зламаних бідою людей і навчилася не здаватися.

— Паніці не піддаємося. А далі з’ясовуємо, що вони встигли. Не будуємо здогадів, а перевіряємо. Зараз поїдемо в райцентр: у мене по роботі доступ до реєстру, витяг подивлюся. Дізнаємося, чи немає обтяжень, чи не подали чого на реєстрацію. Потім до Галини Андріївни зайдемо. Вона людина чесна, старого гарту, неладне від нас не приховає. Іру моїй мамі лишимо, тут їй спокійно. Збирайся.

Оксана підкорилася. Коли земля йде з-під ніг, мимоволі хапаєшся за тверду руку; у Марини рука була саме така. Перед від’їздом Іру лишили під наглядом Марининої матері. Дівчинці пообіцяли, що скоро повернуться: поки вони з’їздять у райцентр, вона побуде тут. Оксана й Марина вирушили вдвох, на старенькій машині подруги.

За вікном бігли поля й переліски, за Світлою синіли далекі пагорби. Оксана мовчки дивилася на звичні місця. Рідне, споконвіку знайоме раптом виявилося неміцним: вистачило б фальшивого паперу, лагідного обману, щоб усього позбутися. Марина розуміла її стан і розмов не заводила, зосереджено вела машину, лише час від часу позираючи на зблідлу подругу.

Заговорила вона, коли показалися околиці райцентру.

— Тільки себе не вини, Ксюшо. Знаю, що в тебе зараз у голові: дурепою була, нічого не помічала. Ти не дурна. Ти довіряла чоловікові, а між подружжям так і має бути. Вина на тому, хто цю довіру розтоптав. Пам’ятай про це, не зводь себе. Нам думати треба ясно, сльозами зараз не зарадиш.

Оксана кивнула, ковтнувши клубок у горлі. Прості слова лягли на душу; за весь цей день їй уперше стало трохи легше дихати…