Після смерті молодої породіллі лікар забрав одного з близнюків до себе, і за вісімнадцять років минуле повернулося до нього

Ранок дня народження прийшов несподівано світлим. Крізь високі вікна пробивалося сонце, лягало на паркет теплими прямокутниками, чіплялося за пил у повітрі й золотило корінці книжок. Назар Семенович прокинувся задовго до світанку. Останніми роками сон рідко затримувався біля нього надовго; частіше йшов ще до перших птахів, лишаючи старого сам на сам із думками.

Сьогодні тривога була іншою. У ній, як у гіркому чаї, розчинилася тонка солодкість. Його хлопчик став дорослим. Не «скоро», не «колись», а сьогодні. Назар Семенович довго сидів на краю ліжка, слухаючи тишу квартири, потім підвівся, накинув халат і пішов на кухню.

Він готував сніданок обережно, майже урочисто. Сирники, які Мирон любив із дитинства, свіжий сік, міцний чай із травами. Колись, після чергової операції, лікарі розписали для малюка сувору дієту, і Назар Семенович, завідувач відділення, людина, звикла до наукових статей і медичних протоколів, ночами вивчав кулінарні книжки. Він учився робити їжу не просто дозволеною, а смачною, бо усмішка хворої дитини інколи тримала його сильніше, ніж найуспішніші аналізи.

Мирон з’явився на кухні сонний, розкуйовджений, у старій футболці з репродукцією картини. Він мружився від світла, і на кілька секунд Назар Семенович побачив не дорослого юнака, а того самого хлопчика, який колись, тримаючись за стіну, вперше дійшов від ліжка до дверей.

— З днем народження, синочку, — сказав він і постарався, щоб голос не здригнувся.

— Дякую, тату, — Мирон обійняв його, незграбно, по-юнацьки міцно. — Ого, сирники? Ти вирішив мене остаточно зіпсувати.

— У такий день можна.

Вони їли мовчки, але це мовчання було теплим. Мирон із апетитом ламав сирники, вмочав шматочки в сметану, усміхався чомусь своєму. Назар Семенович дивився на нього й намагався запам’ятати все: як син тримає виделку, як відкидає волосся з чола, як морщиться, коли чай виявляється надто гарячим.

— Тату, — раптом сказав Мирон, ставши серйознішим. — Розкажи про маму. Якою вона була?

Це запитання поверталося щороку, саме в день народження. І щоразу Назар Семенович розповідав одну й ту саму вигадану історію — бережно, майже дослівно, бо за роки вона стала для Мирона частиною дитинства, а для нього самого — карою…