Після того, що сталося на випускному, мати дівчини змусила всіх інакше подивитися на цю історію

— Піднімемося — розповім.

Коли Соня побачила пакети зі солодощами й фруктами, очі в неї загорілися.

— Мамо, у нас сьогодні свято?

— Так, доню.

— Яке?

Аліна поставила торт на стіл і сказала:

— Твоя мама сьогодні відправила за ґрати дуже поганих людей.

Соня насупилася.

— Хіба це свято?

— Зазвичай ні. Але сьогодні — так.

Єгор уважно подивився на дружину.

— Це ті самі?

— Вони. Власною персоною.

За столом Аліна підняла келих.

— За справедливість, — сказала вона. — Нехай зло не завжди отримує покарання одразу, але воно має бути покаране.

— Прямо як у казці? — Соня широко розплющила очі.

— Як у казці, — усміхнулася Аліна. — Тільки, на щастя, таке буває не лише в казках.

Вона подивилася на Єгора й додала:

— Правосуддя може бути сліпим, але життя бачить усе.

— Після такого мимоволі повіриш, що десь теж ведуть рахунок, — задумливо сказав він.

— Уявляєш, саме мені випало їх судити. Хоча шість років — мало. Дуже мало. Була б моя воля, вони отримали б більше. Але закон є закон.

— У в’язниці їм усе одно солодко не буде, — спокійно відповів Єгор. — Таких там не поважають. Їхнє життя вже зламане.

— Воно зламалося ще тоді, у школі, — тихо сказала Аліна. — Просто вони цього не зрозуміли.

Вона помовчала й видихнула:

— Все. Більше не хочу про них говорити. Не повіриш, ніби гора з плечей звалилася.

— Ще й як повірю. Ти сьогодні просто розквітла. Видно, помста тобі личить.

Аліна пирснула зі сміху.

— Зараз договоришся. Краще поговорімо про нашу річницю. Сподіваюся, ти пам’ятаєш, що за два тижні вісімнадцять років нашого спільного життя?

Вона суворо подивилася на чоловіка.

— Як таке забути?