Після того, що сталося на випускному, мати дівчини змусила всіх інакше подивитися на цю історію

Надія Іванівна всміхалася, кивала, ніби погоджувалася, але тривога в її очах не зникала.

Вона ростила Аліну та її старшого брата Іллю сама. Їхній батько, Віктор Михайлович, служив у правоохоронних органах і загинув під час затримання небезпечного злочинця. Відтоді минуло багато років, але Надія Іванівна так і не наважилася впустити у своє життя іншого чоловіка.

Не можна сказати, що до неї ніхто не тягнувся. Навпаки, чоловіки помічали її часто. У ній була зріла краса без награності, розум без зверхності й рідкісний спокій, який не мав нічого спільного з байдужістю. Вона говорила м’яко, трималася просто й ніколи не намагалася сподобатися будь-якою ціною.

Працювала вона медсестрою, отримувала небагато, а тому особливо гостро розуміла, як важко доньці весь час бути розсудливою. Дівчині ж хочеться не лише думати про майбутнє й економити. Їй хочеться одного дня вдягти гарну сукню, зловити на собі захоплений погляд, відчути себе не просто сильною, а прекрасною.

Ілля навчався на механіка, а Аліна мріяла про юридичну освіту. Коли Надія Іванівна чула, як донька міркує про закони, права й справедливість, серце в неї стискалося: надто вже це нагадувало чоловіка.

— Алін, — сказала вона якось увечері, — ти ж розумієш, що туди вступити непросто? Охочих багато.

— Я вже все обдумала, мамо. Спочатку піду до коледжу. Там є відповідний напрям. Так, навчання платне, але не захмарне. Знайду підробіток. А потім уже пробуватиму далі.

— Розумниця моя, — Надія Іванівна провела долонею по її плечу. — Тільки я теж дещо вирішила.

— Що саме?

— Вбрання на випускний я купую тобі сама.

Аліна розсміялася: