Після від’їзду свекрухи собака не відходив від городу, і невістка вирішила перевірити підозрілі грядки

Мар’яна подивилася на Мирона й уперше побачила не лише розгубленого батька, а людину, яка справді готова змінюватися. У його вдячності були біль, вина й тверде рішення обрати сина, а не зручну ілюзію.

Минув тиждень. Після того, що сталося на річці, Мар’яна й Мирон почали спілкуватися частіше. Це не було схоже на швидке зближення чи спробу заглушити біль увагою. Вони просто опинилися поруч у важкій справі: допомагали Назарові приходити до тями, розмовляли з лікарями, обговорювали школу, обережно повертали хлопчикові відчуття безпеки.

Назар тягнувся до Мар’яни. При ній він менше замикався, охочіше говорив і навіть інколи усміхався. Мирон, бачачи це, не ревнував і не відсторонювався, а вчився бути поруч — спокійно, терпляче, без наказів і спроб відкупитися подарунками.

Тим часом Мар’яна почала готуватися до розлучення. Тарас подав заяву швидко, майже демонстративно. Він розраховував залишити за собою і квартиру, і дачу. Мар’яні не потрібні були його гроші, але дачу вона не могла віддати. Це місце стало для неї не просто ділянкою з будинком. Там був Рой, сад, тиша, можливість дихати після всього, що сталося.

Мирон порадив їй хорошого адвоката й наполіг на тому, щоб оплатити його послуги.

— Я хочу, щоб ти не лишилася без захисту, — сказав він. — Ти маєш право на те, що тобі належить.

Мар’яна довго відмовлялася, але потім зрозуміла: гордість не повинна заважати справедливості. Судовий процес виявився важким. Тарас говорив упевнено, його адвокат наполягав: дача оформлена на нього, він вклав гроші, Мар’яна не зможе утримувати дім. Кожен такий аргумент завдавав їй болю, бо за сухими фразами зникали її роки праці, її руки в землі, її турбота про сад, її любов до цього місця.

У день засідання зала суду здалася Мар’яні холодною. Вона сиділа рівно, зчепивши пальці. Поруч був адвокат, трохи позаду — Мирон. Його спокій допомагав не зірватися.

Суддя, літній чоловік із суворим обличчям, уважно переглядав документи. Тихий шелест сторінок звучав голосніше, ніж зазвичай. Мар’яна дивилася на стіл перед собою й намагалася дихати рівно, хоча серце билося так сильно, ніби всі в залі могли це почути…