Після від’їзду свекрухи собака не відходив від городу, і невістка вирішила перевірити підозрілі грядки

Берег виявився далі, ніж здавалося. Мар’яна гребла однією рукою, другою притискаючи до себе Назара. Течія намагалася розвернути їх, вода била в обличчя, мокрий одяг тягнув униз. Кілька разів їй здавалося, що сили скінчилися остаточно, та страх за хлопчика підіймав її знову.

Нарешті під ногами відчулося дно. Мирон уже стояв біля кромки води — блідий, ошалілий. Він допоміг витягти Назара на траву. Хлопчик був непритомний, губи посиніли, груди не підіймалися.

— Назаре! Синку! — голос Мирона зірвався.

Мар’яна відкинула мокре волосся з обличчя й опустилася поруч.

— Дайте місце.

Вона почала надавати першу допомогу, згадуючи все, чого колись учили на курсах. Вдих, обережні натискання, знову вдих. Усередині звучала одна молитва без слів: тільки дихай, будь ласка, тільки дихай.

Секунди тяглися безкінечно. Потім Назар закашлявся й виплюнув воду. Мар’яна відчула, як у неї підкошуються руки. Мирон притис сина до себе, повторюючи його ім’я, а вона безсило опустилася на мокру траву.

— Мар’яно Василівно… — прошепотів Назар слабким голосом, ледь розплющуючи очі. — Ви мене витягли?

Вона спробувала усміхнутися.

— Просто опинилася поруч.

— Дякую…

— Мовчи. Зараз приїдуть лікарі.

Коли під’їхала швидка, Мар’яна тремтіла так сильно, що ледве трималася на ногах. Назара оглянули, закутали, поклали на ноші. Її теж забрали до лікарні: переохолодження й нервове виснаження далися взнаки.

У лікарні Мирон не відходив від сина. Він сидів біля ліжка, тримав його за руку й дивився так, ніби боявся моргнути. Коли лікарі сказали, що небезпека минула, Мар’яна вперше за багато годин дозволила собі заплющити очі.

Згодом Назар попросив покликати її. Мар’яна зайшла до палати в сухій лікарняній кофті — втомлена, бліда, але зібрана. Хлопчик лежав під ковдрою, маленький і наляканий.

— Чому ти пішов? — спитала вона тихо.

Назар відвернувся до вікна.

— Я хотів, щоб усе скінчилося. Не хотів жити з Лесею. Тато не розумів. Я думав, якщо піду, то… не знаю. Хотів переплисти річку на плоті, як у кіно. Тільки пліт перекинувся. Вода була холодна. А потім я вже нічого не пам’ятаю.

Мар’яна сіла поруч і взяла його за руку.

— Назаре, якщо тобі страшно, треба говорити дорослим. Не всім одразу, але тому, кому довіряєш. Твій тато любить тебе. Він багато чого не помічав, але це не означає, що ти йому не потрібен.

— Він правда більше не приведе Лесю?

У дверях з’явився Мирон. Він почув останні слова, підійшов до сина й опустився поруч.

— Не приведу, — сказав він хрипко. — Я винен, що не бачив, як тобі погано. Але я все виправлю. Обіцяю, Назаре.

Хлопчик розплакався. Мирон обійняв його обережно, ніби боявся завдати болю.

Пізніше, коли Назар заснув, Мирон вийшов із Мар’яною в коридор. Він зупинився біля вікна, довго мовчав, потім узяв її руку обома долонями.

— Я не знаю, як дякувати тобі. Ти врятувала йому життя. І мені теж, мабуть. Відкрила очі на те, на що я сам не хотів дивитися. Я був зайнятий усім на світі, крім власного сина.

— Головне, що тепер ви поруч із ним.

— Лесі більше не буде в нашому домі. І я зроблю все, щоб Назар знову повірив мені…