Після зради сина жінка залишилася в чужому місті, аж поки один незнайомець не втрутився в її долю

Ось остання риска до портрета. Він був готовий зрадити всіх: матір, дружину, пам’ять про батька, будь-кого, хто опиниться між ним і грошима.

— Дякую, що повідомили, — сказала вона й вимкнулася.

Вона підійшла до вікна. Дощ скінчився. Над мокрими дахами проступала бліда смуга заходу. Місто виглядало вмитим.

І вона раптом зрозуміла, що всередині неї теж щось очистилося.

Останні сумніви змило.

Вона вчинила правильно.

Суд призначили через два місяці. Увесь цей час Роман перебував під вартою. Віра Павлівна жодного разу не прийшла до нього й нічого не передала. Вона знала: будь-яка м’якість буде сприйнята ним не як любов, а як слабкість.

Напередодні засідання їй зателефонував його захисник.

— Віро Павлівно, ваш син просить про зустріч. Каже, що хоче поговорити до суду. Стверджує, що кається.

Вона довго дивилася на телефон.

Їй не хотілося йти. Не хотілося бачити його обличчя, чути голос, знову потрапляти в тенета жалю. Але десь глибоко ще жив останній материнський обов’язок.

Вона погодилася.

Кімната для побачень була тісна й задушлива, розділена товстим склом. Романа ввели під конвоєм. Він змінився до невпізнання: схуд, осунувся, заріс щетиною. Від дорогого светра, упевненої ходи й холеного вигляду не залишилося нічого.

Він сів навпроти й узяв слухавку.

Віра Павлівна теж підняла свою.

Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного, ніби зустрілися вперше.

— Мамо, — почав він. Голос тремтів. — Пробач мені.

Він заплакав.

Сльози були справжніми. У них не було колишнього театру. Тільки страх, безсилля й відчай.

— Я був ідіотом. Мене загнали борги, ті люди, погрози. Я не розумів, що роблю. Я все поверну. Працюватиму де завгодно. Тільки забери заяву. Мамо, я тут не витримаю.

Він говорив довго. Збивано. Благально.

Звинувачував Ірину, яка нібито його підштовхувала. Звинувачував кредиторів. Звинувачував обставини, роботу, життя, долю. Усіх, крім себе.

Віра Павлівна слухала мовчки.

Коли він видихався, вона наблизила слухавку до губ.

— Ти закінчив?

Роман кивнув, шморгаючи носом.

— Тоді послухай мене. Я прийшла сюди не по твої вибачення. Я прийшла попрощатися.

Він підвів очі.

— Той хлопчик, якого я ростила й любила, помер, — сказала вона тихо. — Я не знаю коли. Може, коли ти вперше вкрав у мене гроші й збрехав. Може, коли почав дивитися на людей як на гаманці. Може, він помирав повільно, роками, поки ти годував свою жадібність і жалів тільки себе. Але на вокзалі я побачила, що його більше немає.

Роман зблід.

— Мамо…

— Не перебивай. Ти питаєш, за що я так із тобою. Не за квартиру. Не за гроші. Ти вбив у мені віру. У те, що в тебе лишилося людське серце. Ти залишив мене, свою матір, без документів і без копійки в незнайомому місці. Ти був готовий продати мене, дружину, пам’ять про батька — все, аби тільки врятувати себе.

Вона зробила паузу.

— Заяву я не заберу. Ти отримаєш те покарання, яке визначить суд. Це буде справедливо.

Роман стиснув слухавку.

— Але одну річ я для тебе зробила. Останню. Як мати.

Вона дістала з сумки документ і приклала до скла.

— Що це? — прошепотів він.

— Договір продажу квартири тітоньки. Угоду провели законно. Покупця знайшов Андрій.

— Продала?.. А гроші?