Побачивши ставлення чоловіка до рідної матері, я зрозуміла, що мовчати не буду. Мій наступний вчинок змінив увесь вечір

Наступне розпорядження стосувалося ділових партнерів. Григорій не збирався використовувати вплив, щоб підміняти суд, однак відмовився дозволяти компаніям Коваленків і далі прикриватися зв’язком із нашим холдингом. Він велів надіслати банкам і контрагентам офіційне повідомлення: спільні проєкти призупиняються до завершення перевірки, нові кредити під гарантії нашої родини не підтверджуються, а будь-які заяви Геннадія про підтримку Савченків є неправдивими.

Для бізнесу, який роками тримався на чужому імені, цього було досить. Геннадій отримував вигідні умови, бо партнери вважали його другом Павла й майже родичем Григорія. Щойно ця невидима опора зникала, кредитори починали оцінювати реальні борги, застави й порожні склади.

— Я не хочу, щоб через них постраждали звичайні працівники, — зауважила я.

— Юристи відокремлять людей від власників, — відповів дідусь. — Зарплатні зобов’язання й законні вимоги кредиторів мають бути враховані першими. Але покривати розкрадання новими грошима ми не станемо.

Його підхід відрізнявся від сліпої помсти, яку я уявляла вночі. Він не збирався руйнувати все довкола Геннадія одним наказом. Метою було прибрати обман, перекрити доступ до наших ресурсів і дати незалежним перевіряльникам побачити справжній стан речей.

Невдовзі зателефонував Павло. Голос батька звучав утомлено, але спокійно. Зустріч із юристами вже відбулася, частину рахунків було підтверджено, а фахівці почали готувати заяви. Він спитав, чи підписав Андрій заяву про розлучення, і з полегшенням видихнув, почувши відповідь.

— Пробач, що не розгледів їх раніше, — сказав він.

— Ти дав мені свободу вибирати й підтримав, коли я помилилася. Тобі нема за що просити пробачення.

Дідусь узяв слухавку й кілька хвилин обговорював із сином порядок перевірки. Їхні голоси були діловими, але я чула, як важко Павлові вимовляти ім’я колишнього друга. Втрачені кошти можна повернути хоча б частково. Багаторічну щиру дружбу повернути було неможливо.

Коли розмова закінчилася, Григорій знову налив мені чаю.

— Сьогодні тобі треба поспати, — сказав він. — Ти вже зробила більше, ніж можна вимагати від людини після такої ночі.

Я погодилася, але перед тим попросила вирішити питання з Лідією. Лікарня могла залишити її лише ненадовго, а повернення до Геннадія було небезпечним. Дідусь замислився й уточнив, чи лишилося в неї власне житло. Я згадала, що колись до шлюбу Лідії належала маленька квартира в старому районі, але багато років тому Геннадій розпоряджався документами й, за її словами, фактично позбавив її доступу.

Григорій покликав Степана назад.

— З’ясуй, кому зараз належить ця квартира і чи можна законно повернути її Лідії. Якщо знадобиться викуп, використай мої особисті кошти. Вона не повинна вибирати між вулицею й домом, де її б’ють.

У цю мить я зрозуміла: дідусь розділяв винних і тих, хто опинився поруч із ними через нещастя. Його суворість не поширювалася на жінку, яка сама три десятиліття жила в страху. Для Лідії готували не милостиню, а можливість уперше зачинити власні двері й знати, що ніхто не ввійде без дозволу…