Поліна отямилася в лікарняній палаті раніше часу й випадково підслухала розмову, не призначену для неї…

— Сядь, — попросила Олеся. — Тільки обережно. На кнопку не наступи.

Богдан сів, і з його обличчя вона зрозуміла: він здогадується, яка розмова зараз почнеться.

— У що ти вляпався? — спитала Олеся без передмов.

— Та нічого особливого, — пробурмотів він. — Так, дрібні неприємності. Я розберуся.

— Не треба говорити зі мною так, ніби я дитина. Мира чула досить, щоб вимагати від тебе правди. Я чула досить, щоб зрозуміти: справа не в дрібницях. Розкажи.

Він дивився куди завгодно, тільки не на неї. На холодильник, на край ковдри, на власні руки.

— Богдане.

Він тяжко вдихнув.

— Я позичив гроші. У неприємних людей. Сума велика. Вчасно повернути не вийшло, тепер вони вимагають зверху. Дуже наполегливо вимагають.

Олеся відчула втому таку сильну, ніби не лежала після операції, а весь день тягала мішки зі сумішшю на п’ятий поверх. Вона не стала одразу питати, навіщо йому знадобилися гроші і чому він пішов не в банк, не до друзів, не до родичів, а до якихось небезпечних людей.

— Чому ти раніше не сказав? — тільки й спитала вона. — До того, як усе стало зовсім погано.

Богдан підняв на неї очі. У них було стільки безпорадності, що Олеся мимоволі пом’якшала.

— Я не хотів тебе тривожити.

— А тепер, значить, тривожити вже пізно?

— Ти в мене хороша, — він спробував усміхнутися. — Я без тебе зовсім пропав би.

Вона не відповіла. Сил на докори не лишилося. У голові вже крутилися практичні запитання…