Поліна отямилася в лікарняній палаті раніше часу й випадково підслухала розмову, не призначену для неї…

— Значить, він тебе виштовхнув назад, — упевнено сказала вона. — Значить, одужаєш. А що ще було уві сні? Якісь деталі? Квіти, вода, дорога? Я потім сонники заради розваги перелопачу.

Відповісти Олеся не встигла. У палату зайшов Богдан із лікарем. Почалися запитання про самопочуття: чи болить голова, чи паморочиться, чи відчуває вона пальці, чи не нудить. Лікар, прикриваючи позіхання долонею, оглянув її доволі швидко й сказав, що загалом усе краще, ніж могло бути після такого випадку.

— А відвідувачам час розходитися, — додав він, глянувши на Богдана й Мирославу. — Час давно закінчився.

Мирослава тут же ввімкнула всю свою чарівність. Почала дякувати лікареві за працю, захоплюватися терпінням медиків, казати, що без таких людей хворі просто пропали б. Лікар спершу тримався суворо, потім помітно пом’якшав.

— Гаразд, п’ятнадцять хвилин, — здався він. — Допоможіть їй умитися, якщо треба, і додому. Ночувати тут немає сенсу.

Мирослава випровадила Богдана за двері, допомогла Олесі підвестися й довела її до маленького санвузла при палаті. Тіло слухалося вже краще, хоча кожен рух віддавався болем. Але можливість встати, спертися на живі ноги, зробити кілька кроків — хай повільно, тримаючись за стіну, — здавалася дивом.

— Миро, — попросила Олеся, коли повернулася в ліжко, — ти моїм батькам не сказала?

— Ще чого. Я схожа на людину, яка захоче влаштувати твоїй мамі серцевий напад? Звісно, не сказала.

— Дякую.

— Потім дякуватимеш, коли суп мій з’їси, — пробурчала подруга. — Я ввечері принесу щось нормальне. Лікарняна їжа після таких пригод — знущання.

Вона поклала кнопку виклику на табуретку, так щоб Олеся могла дістати її рукою, пообіцяла прийти завтра й вийшла. У дверях кивнула Богдану. Той зазирнув у палату, пом’явся й сказав:

— Мені теж пора. Ти відпочивай. Я завтра зайду…