Поліна отямилася в лікарняній палаті раніше часу й випадково підслухала розмову, не призначену для неї…

— Удома в морозилці контейнери з напівфабрикатами. На кілька днів тобі вистачить. Потім можеш у кулінарії купувати готове, там пристойно готують. На кухонному підвіконні лежить аркуш із номером жінки, до якої я мала прийти сьогодні вранці. Подзвони їй, будь ласка, або повідомлення надішли: я потрапила до лікарні, вибачаюся, зв’язатися одразу не могла. І начальниці моїй повідом. Тільки батькам не кажи.

— Добре.

— І телефон мені принеси. Найпростіший, аби працював. Сім-картку переставлю, обдзвоню людей. У мене замовлення розписані, треба всіх попередити.

Богдан пообіцяв усе зробити. Перед виходом він нахилився, незграбно поцілував її в лоб, намагаючись не зачепити пов’язку, і вийшов.

Залишившись сама, Олеся вперше дозволила собі подумати про гроші. Спершу — про ті, що можна було дістати швидко. На накопичувальному рахунку лежала пристойна сума. Якщо закрити його раніше строку, відсотки згорять, але це було неважливо. Удома, в залізній коробці під шафою, зберігалася готівка на всяк випадок. У сумі виходило не так уже й мало. Якщо Богдан скаже матері, та напевно допоможе синові, скільки б не бурчала на невістку.

Але якщо борг величезний?

Олеся здригнулася. Тоді все ставало набагато складніше.

Найбільше вона боялася навіть думати про маленьку квартиру, яку колись оформила на неї мати Данила. Та квартира була скромна: одна кімната, тісна кухня, старий будинок, не найзручніший район. За комунальні витрати там жила тітка Галина — дальня родичка колишньої господині. Літня жінка не платила оренди, лише доглядала за житлом і вчасно передавала показники лічильників. Олеся не могла виставити її. Не могла навіть уявити, як чужа старість лишиться без даху над головою.

Та й сама квартира була для неї майже святинею. Там виріс Данило. Там збереглися сліди його дитинства, хай майже непомітні: стара дверна коробка з ледь розрізнюваними зарубками зросту, підвіконня, де він колись тримав кактуси, скрипуча дошка підлоги біля входу в кімнату. Олеся їздила туди нечасто, але щоразу відчувала, ніби торкається пам’яті.

Богдан і його мати давно натякали, що житло треба продати. Мовляв, доходу воно не приносить, самі витрати: податки, дрібний ремонт, заміна крана, лагодження проводки. Лариса Семенівна, мати Богдана, називала це «безглуздою благодійністю» і не втрачала нагоди нагадати, що сім’я тримається на заробітках її сина…