Поліна отямилася в лікарняній палаті раніше часу й випадково підслухала розмову, не призначену для неї…

— Ні. Кухню ми оновлювали, але матеріали купувала я, роботу робила сама. Мені він нічого дорогого не дарував. Матері, наскільки знаю, теж. Я не розумію, куди могли піти такі гроші.

Слідчий замислився, потім сказав:

— Подзвоніть йому. Зараз. Спитайте прямо, на що був борг. Якщо почне ухилятися від відповіді, скажіть: ви готові підписати дарчу, але хочете розуміти, за що позбавляєтеся квартири.

Богдан здивувався дзвінку.

— Лесю? Щось сталося?

— Я думаю над твоєю пропозицією, — сказала вона, намагаючись говорити рівно. — Але хочу знати, на що ти брав гроші.

— Хіба це зараз важливо?

Литвиненко підняв палець, показуючи: тисни.

— Важливо. Я маю завтра віддати квартиру, яка дорога мені не через ціну. Я маю право знати, заради чого.

— Я хотів відкрити свою справу, — після паузи сказав Богдан. — Вклався. Не вийшло.

Слідчий зробив круговий рух долонею: далі.

— Яку справу?

— Лесю, ну навіщо зараз деталі?

— Тому що я хочу бути певна, що рятую тебе, а не закриваю чергову брехню.

— Ти згодна? — швидко спитав він. Голос пожвавішав. — Справді згодна? Ти мене рятуєш, рідна.

Литвиненко витяг із кишені ручку, Мирослава підсунула серветку. Він швидко написав кілька слів і повернув до Олесі.

Вона прочитала й повторила:

— Скажи, куди завтра під’їхати. Вранці мені треба в поліклініку, до дванадцятої звільнюся. Треба буде розрахувати дорогу.

— Я все дізнаюся й повідомлю, — сказав Богдан майже радісно. — Лесю, ти диво. Я знав, що ти не кинеш мене…