Поліна отямилася в лікарняній палаті раніше часу й випадково підслухала розмову, не призначену для неї…

— Завтра може бути пізно. Правда. Розмова не телефонна. Вона зараз у мене. Так, адресу продиктую.

Слідчий приїхав приблизно за пів години. Без форми він виглядав молодшим і спокійнішим, ніж уявляла Олеся з голосу. Мирослава спробувала посадити його пити чай, але він відмовився.

— Ви сказали, час важливий. Давайте до справи.

Олеся знову розповіла все від початку. Литвиненко слухав уважно, ставив уточнювальні запитання, інколи записував.

— Ваш чоловік знав, куди ви йшли вранці?

— Ні. Я не звітую про кожен об’єкт. Знав тільки, що в мене робота. Точну адресу знала я і жінка, з якою домовлялася. Вона сьогодні не відповідала на дзвінки.

— Номер дайте.

Він спробував подзвонити сам. Безрезультатно.

— Адресу пам’ятаєте?

Олеся винувато скривилася.

— У телефоні було в нотатках, а телефон розбився. Пам’ятаю, що стара вулиця, будинок чи то шістдесят перший, чи то шістдесят сьомий. Квартира дев’яносто дев’ять.

— Апарат заберу. Наші спробують відновити дані.

Мирослава, не витримавши, втрутилася:

— Андрію Мироновичу, ви ж самі бачите: мутно все. Якщо борг справжній і величезний, навіщо їм дешева квартира з доплатою? Чому не тиснути на його матір? Там житло краще, дача є. Чому саме Лесина однокімнатна, яку вони давно хотіли продати? І чому Богдан не взяв звичайний кредит, якщо йому потрібні були гроші? Працює, дохід є. Ні, він або бреше про суму, або грає з нею в якусь гидку гру.

Слідчий глянув на неї з несподіваною повагою.

— Добре розкладаєте.

Мирослава трохи зніяковіла, але швидко сховала це за звичною різкістю.

— Я не перший рік людей бачу.

— На що він гроші брав? — спитав Литвиненко вже в Олесі. — Були великі покупки? Машина? Техніка? Ремонт? Подарунки?