Поліна отямилася в лікарняній палаті раніше часу й випадково підслухала розмову, не призначену для неї…

Олеся подивилася у вікно. За склом був звичайний сірий день. Не травневий, не яблуневий, без запаху цвіту. Але в цій сірості вже не було колишньої безнадії.

— У мене було справжнє кохання, — сказала вона. — І мені більше не треба шукати заміну. Сурогати тільки ранять. Я житиму, працюватиму, дбатиму про те, що мені дороге. І пам’ятатиму Даню.

Вона всміхнулася трохи м’якше.

— Зате в Мири, здається, все складається. Литвиненко до неї вже не тільки у справі ходить. Вони мене на весілля запросили, уявляєш?

Мати сумно всміхнулася крізь сльози.

— Може, хоч у неї вийде.

Суд минув тяжко, але Олеся витримала. Вона дала свідчення, не відвела очей, коли довелося говорити про напад, про дарчу, про розмову з Богданом. Вероніка намагалася виглядати нещасною жертвою обставин, Богдан — людиною, яку загнали в кут, але правда вже не ховалася за їхніми словами.

У ніч після процесу Олесі знову наснився Данило.

Він стояв на тій самій алеї, серед квітучих яблунь. Молодий, красивий, світлий — такий, яким залишився в її пам’яті. Цього разу вона не кинулася до нього одразу. Просто дивилася, боячись сполохати.

Данило всміхнувся й підняв руку в прощальному жесті.

— Я чекатиму нашої зустрічі, Лесю, — сказав він. — Але хай вона станеться якнайпізніше. Бережи себе, рідна.

Олеся прокинулася з мокрими очима, але без колишньої тяжкості в грудях. За вікном іще було темно. Десь далеко починався новий день.