Поява колишньої дружини на приватній зустрічі вивела Олексія з себе, але вечір лише починався

Зустріч закінчилася ввечері. Люди розходилися не відразу: обмінювалися візитівками, домовлялися про дзвінки, уточнювали формулювання, підходили до Мирона Богдановича. Оксана поговорила з тим літнім учасником, який хотів обговорити умови докладніше. Вони призначили зустріч на наступний тиждень.

Потім вона забрала пальто й вийшла в коридор. Уже біля виходу набрала Назара.

— Як усе пройшло? — спитав він одразу.

Без вступів. Як завжди.

— Цікаво.

— У тебе це зазвичай означає «неочікувано».

Оксана всміхнулася.

— Там був твій батько.

На іншому кінці повисла пауза.

— Ти зараз серйозно?

— Так.

— І?

— Нічого страшного. Робоча зустріч. Він пішов раніше.

— Мамо, — Назар вимовив це повільно, уважніше, ніж зазвичай. — Ти справді в порядку?

— Справді. Цілком.

І це було чесно. Вона не відчувала ні тремтіння, ні старого болю, ні бажання прокрутити сцену знову. Сталося те, що мало статися після появи фактів.

— Подзвони, коли будеш удома, — сказав Назар.

— Подзвоню.

Вона сховала телефон і вийшла на вулицю. Місто зустріло її сирим вітром, запахом мокрого асфальту, прілого листя й води. Оксані подобався цей запах. У ньому не було прикрашання. Він був чесним.

Вона трохи пройшла пішки, потім спіймала таксі. Сиділа на задньому сидінні, дивилася в скло, за яким текли вогні, і думала вже не про Артема. З ним усе було зрозуміло: неакуратна схема, самовпевненість, страх втратити обличчя. Набагато важливішим був Сивак.

Удома Оксана заварила чай, сіла за стіл, відкрила ноутбук і написала Кравцеві:

«Потрібна зустріч завтра. Нові дані по консорціуму. Не по Коваленку. По іншому учаснику. Терміново».

Потім надіслала повідомлення Данилові:

«Потрібно ще раз підняти матеріали по фонду “Проєктний ресурс”. Особливо рух коштів за останні два роки. До ранку, до десятої, потрібне зведення».

Данило відповів майже одразу: «Зроблю».

Оксана закрила телефон. Дістала з папки той розділ, який не відкривала на зустрічі. Поклала перед собою. Повільно перечитала, хоча вже знала зміст майже напам’ять.

Історія з Артемом була простою. Неприємною, але простою. Людина вирішила, що розумніша за правила, провела підряд через зручну структуру, недооцінила тих, хто вміє читати папери. Це могло закінчитися репутаційним ударом, виходом із консорціуму, адміністративними наслідками. Болісно, але не смертельно.

Із Сиваком усе було інакше.

Якщо схема фонду справді була тим, чим здавалася, йшлося не про випадкову жадібність і не про разове порушення. Йшлося про систему — продуману, багатошарову, таку, що діяла давно. Систему, яка вміла ховатися за законними формами, чистими вивісками й правильними словами.

Якщо Оксана підпише документи консорціуму, розуміючи це, вона стане частиною механізму. Неважливо, знала вона від самого початку чи ні. Тепер вона знала. А отже, прикидатися незнаючою більше не могла.

Вона підвелася, підійшла до вікна. На вулиці хитався ліхтар, тіні лягали на стіну нерівними смугами. Десь унизу пройшла людина з собакою, потім двір знову спорожнів.

Оксана думала про Мирона Богдановича. Він давно знав Сивака. «Меридіан» був не просто майданчиком для зустрічей — це було середовище репутацій, де чужі зв’язки перевіряють роками. Якщо Сивак справді намагався провести брудну схему через консорціум, значить, голова або нічого не знав, або знав і з якоїсь причини заплющував очі.

Другий варіант їй не подобався. Але професійна чесність вимагала розглядати й його…