Поява колишньої дружини на приватній зустрічі вивела Олексія з себе, але вечір лише починався
Уночі сон прийшов не відразу. Оксана не тривожилася в звичному сенсі — не металася, не боялася, не уявляла найгіршого. Просто в голові обертався запит, який ще не став точною формулою. Вона знала: доки запитання не назване, з ним важко працювати.
Уранці Данило надіслав зведення за десять десята. Шість сторінок: таблиці, схеми, короткі пояснення, жодних зайвих слів. Він умів працювати саме так, як потрібно Оксані: спершу факти, потім висновки — і лише там, де висновок справді випливає з факту.
Вона читала за кавою, ще не вдягнувшись для зустрічі. Дочитала, поставила чашку й довго дивилася у вікно.
Усе було не краще, ніж вона думала. Радше гірше.
Фонд «Проєктний ресурс» виявився влаштований елегантно — в тому холодному сенсі, в якому елегантною буває добре продумана фінансова пастка. Кілька рівнів юридичних осіб. Дві — всередині країни, одна — в іноземній юрисдикції. Гроші проходили швидко й так, що при поверхневому погляді все виглядало звичайним комерційним обігом.
Данило знайшов маленьку зв’язку. Одне ім’я, що повторилося в двох різних документах із інтервалом майже в рік. Людина, яка значилася директором мікрокомпанії за кордоном, водночас була номінальним власником невеликої місцевої фірми, через яку проходили субпідряди на одному з об’єктів Сивака.
Зв’язок був опосередкований. Але він був. І за правильного юридичного запиту міг привести до серйозних наслідків.
Оксана подзвонила Кравцеві раніше призначеного часу.
— Романе Микитовичу, я зараз надішлю вам документи. Подивіться до мого приїзду.
— Відкриваю, — відповів він.
Вона чула, як клацнули клавіші. Потім настала довга пауза.
— Звідки матеріали?
— Відкриті джерела й робота Данила. Усе чисто.
— Розумію.
Він знову замовк.
— Оксано Павлівно, якщо це справді те, на що схоже…
— Я розумію.
— Це не історія Коваленка. Масштаб інший.
— Тому я й хочу діяти правильно. Жодних публічних заяв без основи. Жодних кроків без оцінки наслідків. Спершу консультація, потім рішення.
— Приїжджайте. Чекатиму.
На вулиці було холодно — справжній пізньоосінній холод, різкий, із вологими зубами. Оксана йшла швидко й майже не помічала його. Голова працювала ясно.
Учора вона прийшла в «Меридіан» захищати інтереси партнерства. Історію з Артемом підняла не заради минулого, а тому що не мала права промовчати. Але тепер перед нею була інша картина. Схема Сивака, якщо підтвердиться, стосувалася не лише консорціуму. За документами через неї могли проходити цільові кошти на суспільно важливі об’єкти — школи, лікарні, дороги. Це був уже не приватний діловий ризик. Це була відповідальність іншого порядку.
Оксана не була слідчою. Не була прокуроркою. Не була журналісткою-розслідувачкою. У неї були документи, команда й юрист. Інколи цього досить, щоб перший камінь у стіні зрушився.
Кравець чекав у своєму офісі — невеликому, охайному, з полицями, щільно заставленими книжками й папками. Він підвівся, коли вона увійшла. Завжди вставав. Ця старомодна звичка здавалася Оксані не показною, а шанобливою.
— Читав, — сказав він замість привітання. — Сідайте.
Вона поклала папку на стіл.
— Ваш висновок?
Кравець склав руки.
— Якщо аналітик правильно інтерпретував зв’язки, а аргументація виглядає міцно, є підстави звертатися до наглядових органів. Можливі ознаки шахрайства у підприємницькій сфері й податкові питання через іноземну структуру. Але справа буде важкою. Там будуть адвокати, зв’язки, тиск.
— Розумію.
— Ви готові?
Оксана подивилася на нього прямо.
— Якщо я промовчу, то увійду в консорціум, у якому може працювати брудна схема. Мене не врятує те, що раніше я не знала. Тепер знаю. А далі робити вигляд, що не знаю, не можу.
Вона помовчала й додала тихіше:
— Не хочу.
Кравець дивився на неї довго. Потім кивнув — повільно, з виразом, у якому було і повага, і майже полегшення.
— Тоді працюємо.
І саме в цю мить телефон Оксани завібрував…
