Поява колишньої дружини на приватній зустрічі вивела Олексія з себе, але вечір лише починався

За три дні Кравець знову подзвонив із новинами. Оксана в цей момент стояла біля вікна свого кабінету й дивилася на низьке небо, з якого раз у раз зривався дрібний дощ. На столі лежали правки до договору консорціуму, поруч — відкрита таблиця з новими розрахунками.

— Наглядове відомство запросило додаткові матеріали по фонду, — сказав Кравець. — Це означає, що перевірка пішла не формально. За нашою заявою і за пакетом Ткачука.

— Добре.

— І ще. Сьогодні вранці Сивак повідомив про вихід із консорціуму.

Оксана повернулася від вікна.

— Сам?

— Добровільно. У листі посилається на особисті обставини.

— Зрозуміло.

Особисті обставини в діловому листуванні часто означають що завгодно, тільки не особисті обставини.

— Мирон Богданович зв’язувався зі мною, — продовжив Кравець. — Хоче зустрітися з вами. Каже, що клуб має намір офіційно висловити подяку за своєчасно підняте питання.

— Скажіть йому, що подяка мені не потрібна.

— А зустріч?

— Зустріч — так. Мені важливо зрозуміти, як вони перебудовують склад учасників.

— Передам.

Пауза була короткою, але Оксана почула в ній ще одну новину.

— Щось по Артемові?

— Так. Клуб повідомив його, що не розглядає його участі до завершення внутрішньої перевірки по «Стройресурсу». Його адвокат надіслав заперечення.

— Очікувано.

— Ба більше, вони запросили документи, на підставі яких ви зробили заяву на зустрічі. Намагаються сформулювати питання про ділову репутацію.

Оксана майже беззвучно всміхнулася.

— І ваша позиція?

— Усе, що було використано, отримано з відкритих реєстрів і проєктної документації, переданої законно. Комерційної таємниці ви не розкривали. Образ не допускали. Я вже підготував відповідь.

У його голосі, зазвичай рівному, промайнуло ледь помітне задоволення людини, яка любить добре закриту юридичну конструкцію.

— Хвилюватися?

— Нема про що.

— Дякую, Романе Микитовичу.

— Це робота.

Він сказав це так само, як завжди. Оксана всміхнулася й відключилася.

Робочий день пішов далі. Данило приніс нове зведення, юрист команди надіслав правки до угоди, клієнт із сусіднього району вимагав термінового дзвінка через спірний пункт договору. Усе було звичним — у тій мірі, в якій звичним буває день, зібраний із десятка важливих завдань.

Приблизно за тиждень після зустрічі в «Меридіані» двері її кабінету відчинилися. Катерина, молода помічниця, зазирнула з виразом ніяковості.

— Оксано Павлівно, до вас прийшли. Без запису.

— Хто?

Катерина трохи знітилася.

— Жінка. Представилася Ларисою Коваленко. Каже, питання особисте й дуже важливе.

Оксана на секунду перестала рухатися. Перед нею лежав аркуш із фінансовою моделлю, і цифри на ньому раптом стали просто чорними знаками, що не складаються в сенс.

Лариса.

Та сама жінка з ресторану багато років тому. Частина її колишнього болю, який уже давно перестав боліти й став біографічним фактом.

— Даниле, — сказала Оксана, не підвищуючи голосу, — зробимо паузу на десять хвилин.

Він одразу зрозумів, що питати не треба, зібрав свої аркуші й мовчки вийшов.

Оксана повернулася до Катерини.

— Попроси її зайти.

За кілька секунд Лариса з’явилася на порозі. Вона була молодша за Оксану, і це й досі відчувалося, але молодість зараз не прикрашала її. Обличчя бліде, під очима тіні, губи без помади, пальці судомно стискали ремінець сумки. Так виглядають люди, які кілька ночей поспіль не сплять і все одно намагаються триматися гідно.

— Я розумію, що це дивно, — сказала Лариса тихо.

— Сідайте, — відповіла Оксана.

Лариса сіла на край крісла, ніби не була певна, чи має право займати його повністю. Поклала долоні на коліна. Подивилася на них, потім на Оксану.

— Я прийшла не від Артема. Він не знає, що я тут. І якщо дізнається, йому це не сподобається.

— Навіщо ви прийшли?

Лариса ковтнула.

— Мені потрібна порада. Юридична. Але не тільки. Я не знаю, як правильно вчинити.

Оксана не квапила. У кімнаті повисла важка пауза, і Лариса ніби чіплялася за неї, щоб зібратися.

— Я дещо знала, — вимовила вона нарешті. — Про «Стройресурс». Не все. Але досить, щоб розуміти: там не просто звичайні підрядні стосунки.

Вона заплющила очі на секунду.

— Я мовчала. Бо була його дружиною. Бо переконала себе, що це не моя справа. Бо мені було страшно. А тепер, коли все почало виходити назовні, я боюся, що моє мовчання виглядатиме як участь.

Оксана слухала, не перебиваючи. У Ларисиному голосі не було гри. Був страх — голий, майже соромний, і разом із ним відчайдушне бажання нарешті сказати правду хоч комусь.

— Ви не зобов’язані мені допомагати, — продовжила Лариса. — Я розумію. Я була… частиною вашої історії. Неприємною частиною. Але я прийшла до вас, бо бачила, як ви діяли на зустрічі. Ви не брешете. Не викручуєтеся. Не вдаєте. Мені потрібна людина, яка скаже прямо.

Оксана ще кілька секунд дивилася на неї. Потім узяла аркуш паперу, написала номер Кравця й посунула через стіл.

— Це мій юрист. Роман Микитович Кравець. Подзвоніть йому сьогодні. Скажіть, що від мене.

Лариса подивилася на аркуш так, ніби на ньому була не цифра, а вихід.

— Він прийме?

— Прийме. І ось що важливо: розкажіть йому все. Без спроб виглядати кращою. Без замовчувань. Скажіть прямо, що знали, чого не знали, коли дізналися, чому мовчали. Це єдина позиція, яка може вас захистити.

— Чому ви мені допомагаєте?

Запитання прозвучало майже пошепки.

Оксана відповіла не відразу.

— Бо це правильно. Ви не зробили мені нічого такого, за що я мала б ламати вам життя. Ситуація була такою, якою була. Зараз у вас є можливість вчинити чесно. Зробіть це.

Лариса підвелася, стиснула аркуш із номером.

Біля дверей вона обернулася.

— Ви інша, ніж я думала.

— Люди майже завжди інші, ніж ми думаємо, — сказала Оксана. — Ідіть до Кравця…