Поява колишньої дружини на приватній зустрічі вивела Олексія з себе, але вечір лише починався

Коли двері зачинилися, Оксана кілька секунд сиділа нерухомо. У кабінеті знову стало тихо. На столі лежали цифри, документи, роздруківки — все те, до чого можна було повернутися відразу, ніби щойно не зайшла людина з іншого життя й не поклала між ними свою налякану правду.

Данило делікатно постукав у відчинені двері.

— Продовжуємо?

— Продовжуємо, — сказала Оксана.

Він повернувся до столу, розклав аркуші. Вона взяла верхній.

— На другій сторінці ось ця сума — з поправкою на зміну вартості чи без?

— Без.

— Тоді перераховуємо. І одразу покажіть обидва варіанти.

— Зроблю.

Робота знову прийняла її у свій ритм. І це було добре. Інколи найкращий спосіб витримати складний день — повернутися до того, що піддається перевірці, логіці, розрахунку.

Увечері, вже вдома, коли на столі стояв чай, а поруч лежала розкрита книжка, подзвонив Назар.

— Мамо, — сказав він одразу, без звичного спокійного вступу. — Батько написав мені.

Оксана закрила книжку пальцем, щоб не загубити сторінку.

— Розумію.

Вона не знала, але це справді мало статися.

— Просить поговорити з тобою. Щоб ти пом’якшила позицію по документах. Формулювання в нього, звісно, інші, але сенс такий.

— І що ти відповів?

Назар коротко всміхнувся.

— Що з усіх питань він може звернутися до твого юриста.

Оксана вперше за день засміялася — тихо, але по-справжньому.

— Гарна відповідь.

— Я вчився у найкращих.

Потім його голос змінився. Став м’якшим, серйознішим.

— Ти справді тримаєшся?

— Справді.

— Це все не важко?

Оксана подивилася у вікно. За склом темнів город, ліхтар у дворі хитався від вітру, і тінь від нього лягала на стіну нерівними смугами.

— Важко було раніше, — сказала вона після паузи. — Коли я не розуміла, хто я, чого хочу і чому весь час підлаштовуюся під чужі рішення. Зараз інакше. Зараз я просто роблю те, що вважаю правильним. Це може бути складно, але не руйнівно.

— Ти неймовірна, — тихо сказав Назар.

— Ти теж.

Він зніяковіло фиркнув, як робив із підліткового віку, коли йому казали щось надто тепле.

— Я приїду на вихідних. У п’ятницю ввечері.

— Чекатиму.

Коли розмова закінчилася, Оксана ще довго сиділа над книжкою й не читала. Чай охолов. Дім був тихим — не порожнім, а саме тихим. Це була різниця, яку вона навчилася цінувати.

Колись самотність лякала її не тим, що поруч нікого немає. А тим, що поруч була людина, з якою все одно залишалося самотньо. Тепер вона жила сама й не відчувала порожнечі. У її домі були її книжки, її світло, її робота, дзвінки сина, ранкові прогулянки, запах кави з булочної, папки, які вона сама обирала відкрити, і рішення, які ухвалювала без страху спитати дозволу.

Вона раптом згадала ту давню ніч після ресторану, міст над темною водою, промокле пальто, запитання, яке тоді здавалося майже нестерпним: що саме вона втратила?

Відповідь прийшла не відразу. На неї знадобилися роки, суд, нове місто, робота, безліч ранкових доріг, кілька важких розмов і один вечір у «Меридіані».

Вона нічого не втратила.

Вона просто перестала триматися за те, що ніколи по-справжньому не було її домом.

У п’ятницю Назар приїхав пізно. З невеликою сумкою, втомленим обличчям після дороги й тим уважним виразом, за яким Оксана з дитинства розуміла: він уже все помітив, усе зіставив і поки мовчить лише тому, що обирає правильний момент…