Поява колишньої дружини на приватній зустрічі вивела Олексія з себе, але вечір лише починався
Наступного дня Кравець подзвонив їй о пів на одинадцяту. Оксана якраз ішла старим кварталом до офісу клієнта, тримаючи телефон в одній руці, а папку — в іншій. Вітер чіплявся за поли пальта, під ногами темніла мокра плитка.
— Оксано Павлівно, є важливе.
З його голосу вона відразу зрозуміла: новина не рядова.
— Кажіть.
— Учора ввечері, за кілька годин після передачі нашої заяви, до того ж органу надійшов ще один пакет документів. По тому самому колу питань. Від іншого заявника.
Оксана зупинилася біля вітрини зачиненої книгарні.
— Від кого?
— Від Захарія Михайловича Ткачука. З поясненням по «Граніт Плюс», матеріалами по Остапу Пастуху й окремим розділом по Сиваку. Судячи з перших відомостей, розділ по Сиваку в нього навіть ширший за наш.
Вона повільно видихнула.
— Отже, він знав більше, ніж сказав.
— Або дуже швидко зібрав те, що давно лежало в різних місцях, — обережно відповів Кравець. — У нього сильні юристи й великі архіви. Але хід грамотний. Він зайняв позицію співпрацюючого свідка раніше, ніж його могли б поставити в неприємне становище.
— Так, — сказала Оксана.
— Ви очікували саме цього?
Вона подивилася крізь скло на ряди книжок усередині магазину — темні корінці, маленькі цінники, лампу над касою.
— Я сподівалася, що він зробить правильний вибір.
Кравець помовчав.
— Ви дали йому час?
— Я дала йому правду. Що робити з нею — це вже було його рішення.
— Він скористався нею правильно.
— Добре.
У цьому слові було більше полегшення, ніж вона хотіла показати. Не тому, що Ткачук був потрібен їй для проєкту. Проєкт можна було перебудувати. Їй було важливо, що людина, якій вона довіряла, не змусила її остаточно пошкодувати про довіру.
Після розмови вона зайшла в маленьку кав’ярню на розі — ту саму, де її вже впізнавали по кроках і ставили чашку без зайвих запитань. Господиня, Марта Іванівна, літня жінка з швидкими руками й добрим втомленим обличчям, поставила перед нею каву й уважно оглянула.
— Сьогодні ви як після довгої дороги, — зауважила вона.
— Трохи так і є.
— Тоді кава міцніша, ніж зазвичай.
— Дякую.
Оксана сіла біля вікна. За склом люди поспішали у своїх справах, притискаючи до себе парасолі, сумки, коміри. Місто здавалося промитим до сірості, але в цій сірості була особлива чесність: жодних прикрас, жодної спроби сподобатися.
Телефон знову завібрував. Номер був незнайомий. Код — з великого міста, де лишилося її колишнє життя.
— Так, — відповіла вона.
— Оксано.
Артем.
Вона не здригнулася. Лише поставила чашку на блюдце.
— Слухаю.
— Мені потрібно з тобою поговорити.
— Говори.
— Не телефоном. Давай зустрінемося.
— З ділових питань ти можеш звернутися до мого юриста.
— Це не ділове питання.
— Тоді в нас немає теми для розмови.
На іншому кінці лінії виникла пауза. Вона чула його дихання — стримане, нерівне, ніби він багато разів репетирував цю розмову, але все одно виявився не готовим до її спокою.
— Оксано, зачекай. Я розумію, що вчора повівся… неправильно. Те, що сказав у перерві, було зайвим.
Вона мовчала.
— Я не очікував побачити тебе там. Розгубився. Сказав дурницю. Це не виправдання, я розумію. Просто…
— Я почула, — сказала вона.
— Я не хотів, щоб між нами лишилося отак.
— Між нами нічого не лишилося, Артеме. Ні злості, ні образи, ні незавершених розмов. Ти сказав те, що сказав, при людях, які це чули. Тепер це частина твоєї репутації, не моєї.
Він мовчав.
— Усе, що стосується документів, обговорюється через Кравця, — продовжила вона. — Усе інше я вважаю закритим.
— Ти стала…
— Ні, — перебила вона м’яко, але остаточно. — Я була такою завжди. Просто тепер це видно. Удачі тобі.
Вона завершила дзвінок.
Марта Іванівна, що проходила повз із тацею, кинула на неї швидкий запитальний погляд. Оксана ледь помітно похитала головою: усе нормально.
І справді, усе було нормально. Не легко, не без наслідків, не без утоми. Але нормально — в тому глибокому сенсі, коли людина розуміє, де стоїть, і більше не відступає зі свого місця…
