Поява колишньої дружини на приватній зустрічі вивела Олексія з себе, але вечір лише починався

Він увійшов майже так само, як входив завжди. Широко, упевнено, з готовою усмішкою, розрахованою на те, щоб ще до першого слова зняти напруження й позначити: прийшла людина, з якою варто рахуватися.

Артем Степанович Коваленко.

У цьому місті. У цьому клубі. За тим самим столом.

Оксана не змінилася на обличчі. Не підвелася, не відвернулася, не дозволила собі навіть короткого жесту здивування. Вона дивилася на нього рівно, як дивляться на знайомий предмет, що давно втратив колишнє значення.

Спочатку він її не помітив. Обмінювався рукостисканнями біля входу, сміявся, говорив комусь щось легке. Потім повернувся до столу, пробіг поглядом по присутніх — і зупинився.

Одна секунда. Друга.

Усмішка лишилася на місці, але з неї зникло живе тепло. Вона стала декорацією, натягнутою надто швидко.

Оксана ледь кивнула. Ввічливо, без особистого відтінку, як кивають людині, яку знають, але не мають наміру виокремлювати з загального ряду. Потім опустила очі до документів.

Наступні пів години були майже цікавими. Артем сів навпроти, трохи осторонь. Намагався не дивитися на неї, але погляд усе одно повертався. Оксана відчувала його — важкий, роздратований, неспокійний. Його явно зачіпало не її присутність сама по собі, а те, що вона була тут на рівних із людьми, перед якими він збирався постати значущим.

Мирон Богданович Дорошенко, голова клубу, сухий невисокий чоловік із дуже уважними очима, розпочав зустріч. Його голос був негучним, але в залі його слухали без зусиль. Він окреслив порядок денний, порядок виступів, межі обговорення. Оксана робила нотатки, час від часу ставила короткі уточнювальні запитання.

Потім оголосили перерву.

Люди підвелися, розійшлися до кави й маленьких закусок. У повітрі одразу стало більше негучних розмов, обережних оцінок, ділових напівнатяків. Оксана взяла чашку й відійшла до вікна. За склом темнів мокрий город, ліхтарі тремтіли в дощових розводах.

Голос Артема вона почула раніше, ніж побачила його.

— Хто взагалі пустив сюди цю вівцю?

Сказано було не голосно, але достатньо, щоб почули ті, хто стояв поруч. Він говорив нібито своїм співрозмовникам, із тією демонстративною недбалістю, яку часто плутають зі сміливістю. За секунду додав ще жорсткіше, майже крізь зуби, що вона, мабуть, переплутала двері.

Розмови в кімнаті стихали не відразу. Спершу замовк один чоловік, потім інший, потім тиша розійшлася колами. Оксана повільно обернулася.

Вона стояла з чашкою в руці й дивилася на Артема. Без образи. Без переляку. Без бажання відповісти тим самим. Просто дивилася — спокійно й уважно, як людина, яка все почула й нікуди не поспішає.

Артем зустрів її погляд. І вперше за вечір на його обличчі з’явилося щось, чого вона раніше за ним не знала. Коротка тінь страху. Не перед нею колишньою. Перед тією, ким вона стала для цієї кімнати.

Мирон Богданович, що стояв неподалік, теж усе чув. Він повернув голову до Артема, і вираз його обличчя був настільки холодним, що розумна людина зрозуміла б попередження миттєво.

Оксана обережно поставила чашку на підвіконня. Усміхнулася — не Артемові, не оточенню, а ніби самій неминучості того, що відбувається.

До кінця перерви залишалося менше п’ятнадцяти хвилин, і за цей короткий час повітря в залі вже встигло змінитися…