Поява колишньої дружини на приватній зустрічі вивела Олексія з себе, але вечір лише починався

Щоб зрозуміти, чому ця зустріч виявилася для Артема значно небезпечнішою, ніж він міг уявити, треба повернутися до того дня, коли Оксана вперше побачила Захарія Михайловича Ткачука не як ім’я в ділових зведеннях, а як людину навпроти свого столу.

Він прийшов без попередніх погоджень. Секретарка тоді розгубилася, але Оксана прийняла його: таку людину не змушують чекати через формальності, якщо вона вже стоїть у приймальні. Ткачукові було під сімдесят. Кремезний, із важкою посадкою голови, з обличчям людини, звиклої до рішень, які не обговорюють через дрібниці. Про нього говорили різне, але сходилися в одному: він не терпів ні дурості, ні показухи.

Будівельна група, яку він створював десятиліттями, входила до числа найвпливовіших у регіоні. Його поважали й трохи побоювалися. Не тому, що він був жорстоким. Радше тому, що з ним неможливо було пройти на порожніх обіцянках. Кожне слово поруч із ним вимагало опори.

Він сів навпроти Оксани, поклав на стіл папку й сказав:

— Мене вам назвали троє різних людей, не змовляючись. Таке буває рідко. Хочу зрозуміти, за що.

Оксана не стала розповідати про свої чесноти.

— Який у вас проєкт? — спитала вона.

Ткачук коротко, оцінювально всміхнувся. Потім почав пояснювати.

Проєкт був складним: реконструкція історичного комплексу в центрі міста, заплутана власність, старі обтяження, кілька приватних власників, місцева адміністрація, юридичні хвости, що тягнулися роками. Попередні консультанти витратили майже дванадцять місяців і не просунулися настільки, щоб це можна було назвати результатом.

Оксана слухала, не перебиваючи. Поставила кілька запитань. Потім закрила папку.

— Мені потрібно три дні.

— Для чого?

— Розібратися. Після цього я скажу, чи можна довести проєкт до робочої стадії, що для цього знадобиться і де найнебезпечніші місця.

Ткачук знову всміхнувся. Але тепер у його усмішці було менше сумніву.

— Три дні, — повторив він. — Добре.

Ці три дні Оксана майже не спала. Читала договори, малювала схеми власників, піднімала старі рішення, телефонувала своєму юристові серед ночі з питаннями, на які спершу відповідали роздратовано, а потім уже з уважним інтересом. На четвертий день вона прийшла до Ткачука з вісьмома пунктами на одному аркуші.

Без вступів. Без красивих формулювань. Проблема. Рішення. Строк. Ризик.

Він читав довго. Потім підвів очі.

— За шістьма пунктами ви маєте рацію повністю. За двома — майже. Це найкращий розбір, який мені приносили за останні роки.

Після цього вони працювали разом пів року. Проєкт рухався важко, з опором, з несподіваними перешкодами, але рухався. Ткачук виявився таким, яким виглядав: жорстким, вимогливим, нетерпимим до неточності. І водночас чесним у головному. Якщо обіцяв — робив. Якщо казав «ні» — це було «ні», а не запрошення торгуватися.

Коли ключові погодження були отримані, він запросив Оксану на вечерю. Тихий ресторан, добра їжа, мінімум зайвих людей. Вибір явно був його власним.

— Оксано Павлівно, — сказав він, коли офіціант залишив їх удвох, — я хочу, щоб ви увійшли до ради нового товариства по цьому проєкту. Не на зарплату. Не як консультантка. Як партнерка.

Вона не стала приховувати здивування.

— З часткою?

— Вісім відсотків на першому етапі.

Для проєкту такого масштабу це були дуже серйозні гроші. Але Оксана думала не лише про гроші.

— Чому я?

Ткачук відповів без паузи:

— Бо в деяких питаннях я довіряю вашому погляду більше, ніж своєму. І бо ви не намагаєтеся мені сподобатися. Це рідкісна якість.

Оксана подивилася на нього уважно.

— Мені потрібно вивчити документи.

— Звісно.

Так вона стала партнеркою. І саме це партнерство привело її в «Меридіан» того вечора, коли вирішувався наступний крок великого проєкту. Артема в її розрахунках не було. Він з’явився через чужі зв’язки, як запрошений гість від одного з нових учасників. Оксана дізналася про гостя з іншого міста всього за кілька хвилин до його приходу, але імені не спитала.

Вона думала не про минуле. Вона думала про консорціум.

А тепер минуле стояло посеред зали й ображало її при свідках, не знаючи, що в її папці лежать документи, здатні змінити його вечір значно сильніше, ніж будь-яка відповідна репліка…