Приїхавши до пам’ятника покійної дружини, чоловік помітив двох бідних близнючок. Причина їхнього приходу відкрила йому очі на таємне життя його дружини

Туман знову зімкнувся довкола нього. Микола ще довго стояв біля могили, нерухомий, ніби й сам став частиною кам’яної цвинтарної безмовності.

Коли імла почала рідшати, тривога всередині не зникла. Навпаки, вона стала важчою, щільнішою, майже відчутною. Це був не страх. Радше болісне впізнавання, яке він ніяк не міг пояснити. У голосах дівчаток було щось від Лідії: м’якість, тиха просьба, особлива тепла інтонація, з якою вона колись вимовляла його ім’я.

Він повернувся до машини, сів за кермо, завів двигун, але довго не рушав із місця. На панелі лежала стара чорно-біла фотографія. Лідія у світлій сукні, з ледь помітною усмішкою, залита сонцем. Здавалося, вона дивилася не в об’єктив, а просто на нього — туди, де біль був глибший за слова.

— Ти знала, — сказав Микола в тишу салону. — Усе знала. І мовчала.

Відтоді дівчатка не виходили в нього з голови. Хто вони? Чому прийшли саме до могили Лідії? Чому називали її мамою? Що більше Микола думав, то ясніше розумів: випадковістю це бути не могло.

Увечері він повернувся до свого порожнього дому на околиці міста. Холод зустрів його не лише в передпокої — він жив у стінах, у темних кутках, у давно не торканих речах. На кріслі, як і раніше, лежав шарф Лідії, припалий пилом. На столі залишалася розгорнута книжка, яку вона не встигла дочитати. Микола провів пальцями по сторінці, ніби папір міг зберегти тепло її руки.

Уночі він не склепив очей. Перед ним знову й знову поставали обличчя дівчаток — мокрі, бліді, змучені. Над ранок Микола встав, налив міцного чаю й раптом глянув на старий дерев’яний комод. Після смерті Лідії він жодного разу не наважувався відкрити нижні шухляди. Йому здавалося, що там лежить не одяг і не папери, а сам біль, акуратно складений і перев’язаний стрічками.

Він довго стояв перед комодом, а тоді все ж висунув найнижчу шухляду. У глибині виявилася коробка, перев’язана вицвілою стрічкою. Микола розв’язав вузол, і серце болісно сіпнулося.

Усередині лежали листи, квитанції про грошові перекази й документи, пов’язані з невеликим благодійним центром допомоги дітям. На одному папері акуратним почерком Лідії було написано: «Для програми підтримки дітей».

Між аркушами він знайшов дитячий малюнок. Дві дівчинки тримали за руки жінку у світлій сукні. Під малюнком нерівними літерами було виведено: