П’ятирічний спадкоємець мільярдера щоразу лякався, коли з’являлася бабуся, і лікар вирішив з’ясувати причину

Назар пережив ту ніч, а потім і наступну. Коли отрута перестала надходити в маленький організм, руйнівний процес почав потроху відступати. Поліпшення вимірювалося ледь помітними змінами, давалося тяжко й не обіцяло швидкого дива. Печінка, яку отруювали місяцями, майже не працювала, нирки справлялися з величезними труднощами.

Хлопчикові належали операція, діаліз, довгі тижні крапельниць і роки відновлення. Йому довелося б наново звикати до життя в тілі, скаліченому чужим розрахунком. Але тепер у лікарів з’явилося головне — час, якого раніше не було. Назар більше не згасав щоночі після візиту жінки з баночкою.

За тиждень завідувач викликав Максима до кабінету. Після смерті опікунки дитина знову стала сиротою, тож її збиралися передати під державну опіку, а потім влаштувати до закладу для тяжкохворих дітей. З його діагнозами й потребою в постійному догляді перспективи виглядали похмуро.

— Я стану його опікуном, — сказав Максим.

Завідувач вирішив, що недочув. Він нагадав, що Назар може лишитися людиною з інвалідністю й потребувати довічної допомоги. Спадщина заморожена до завершення судових розглядів, сам Максим самотній, йому лише тридцять два, немає ні дружини, ні досвіду виховання. Лікар вислухав усе й повторив своє рішення.

Оформлення тривало місяць. Комісії перевіряли його квартиру, доходи, здоров’я й минуле; на кожному етапі з’являлися нові довідки й стоси паперів. Максим пройшов усі співбесіди й огляди, не дозволивши жодній перешкоді змінити ухвалене рішення.

У відділенні тим часом перешіптувалися. Одні вважали, що лікар розраховує на гроші багатої дитини, інші нагадували, що статок надовго залишиться недоступним. Люди не могли збагнути, навіщо молодому самотньому чоловікові брати на себе довічну турботу про тяжкохворого хлопчика. Максим чув уривки розмов біля службового входу й у коридорах, але жодного разу не зупинився, щоб виправдовуватися…