Після прощання з тяжко хворою дружиною чоловік випадково почув розмову медсестер, яка змусила його схопитися з місця

Він вийшов із палати й обережно причинив двері так, щоб не клацнуло. Усередині залишилася Ірина. Трубки, крапельниця, запах хлорки й чогось нудотно-солодкого, чого Микола за останні три місяці навчився не помічати.

У коридорі — тьмяне світло чергових ламп. Лінолеум у дрібну клітинку, вищерблений біля порогів. Дерев’яна лавка біля стіни, така, які ставлять у районних поліклініках, із темними підлокітниками, відполірованими чужими долонями.

Микола сів на неї й опустив обличчя в долоні. Сорок чотири роки. Інженер-будівельник звик рахувати навантаження на опори.

Зараз опори не було. Була тільки ця лавка, цей коридор і відчуття, що десь у районі грудини щось тисне. Не боляче, а глухо, як після удару кулаком крізь зимову куртку.

Ірина згасала. Лікар Олег Вікторович, моложавий, з дорогим годинником і відпрацьованим співчутливим голосом, пояснював це складно й красиво. Динаміка нестабільна, показники в прикордонній зоні, потрібна розширена терапія.

Микола перекладав це звичайною мовою, сам, без словника. Грошей треба дедалі більше. Поліпшень немає.

Машину він продав у лютому. Хорошу машину, майже нову. Кредит узяв у березні, 400 тисяч під 18 відсотків, бо більше ніхто не давав.

У Бондаренка позичив 150, у Сергія Левченка — 80. Левченко при цьому відвів погляд і сказав щось на кшталт: «Скільки треба?» Микола тоді не зрозумів, чому той відвів погляд, пропонуючи гроші.

Тепер не думав про це. Він сидів і слухав коридор. Десь у кінці, за поворотом, перемовлялися двоє.

Жіночі голоси, тихі, але в нічній тиші відділення звук ішов далеко. Микола не прислухався. Просто сидів.

Після третьої безсонної ночі слова самі почали складатися в зміст поза його волею.

— Шкода мужика. От реально шкода.

— Сидить тут щодня, з банків не вилазить.

— Ага. Тільки дарма він так убивається.

— Знав би, хто до неї ходить щосереди в обід, поки він по кредитах бігає.

— Ти серйозно?

— Я сама бачила. Високий такий, у шкіряній куртці.

— Уже третій тиждень. Вона його прямо чекає, сама зачіску поправляє, просить принести парфуми.

— Господи.

— А чоловік же не знає. Він якраз у середу в банк їздить. Вони ніби знають його розклад.

Микола підвів голову. Голоси не змовкли, вони просто не знали, що він тут. Він сидів за поворотом коридору, у темряві, невидимий із сестринського поста.

Він підвівся. Різко, так, що лавка рипнула. Постояв секунду.

Потім повільно сів назад. Усередині було дивно тихо. Не те щоб він не повірив.

Він повірив одразу, з першого слова, і це саме по собі було дивно. Отже, щось знав. Щось таке, що не дозволяло собі називатися знанням, але лежало десь на дні й чекало.

Жест, який він бачив краєм ока. Іринин телефон, який вона ховала під подушку. Слова «це просто знайомий», сказані без приводу.

Він не кричав усередині себе. Він думав: чоловік у шкіряній куртці, середи в обід, поки Микола в банку, отже, вони знають його розклад. Отже, Ірина розповідає.

Отже, ні випадковість, ні слабкість самі собою не сталися. Це було влаштовано. Він стиснув коліна руками й втупився в лінолеум.

Питання було не в тому, правда це чи ні. Питання було в тому, що з цим робити. Увірватися в палату? Влаштувати сцену? Він уявив це на секунду й відчув відразу.

Не до Ірини. До себе, який міг би так зробити. Кричати на людину, що помирає.

Ні. Тоді дізнатися. Напевно.

Усе. Медсестри за поворотом уже говорили про інше. Про зміну, про якогось лікаря, про розклад.

Їхні голоси ковзали повз. Микола дивився на двері навпроти. Там горів червоний вогник над входом до процедурної. Він думав.

Та, що говорила про шкіряну куртку. Молодий голос. Не старший персонал, інтонації інші.

Отже, медсестра. Отже, вона бачила це на власні очі й при цьому, судячи з тону, їй було ніяково. Не плітки заради пліток.

Швидше виговорилася, бо не могла тримати це в собі. Така людина може допомогти. Микола підвівся знову…