П’ятирічний спадкоємець мільярдера щоразу лякався, коли з’являлася бабуся, і лікар вирішив з’ясувати причину

Ближче до четвертої ранку опікунка, як завжди, покинула палату рівно на двадцять хвилин. В один і той самий час вона йшла до кімнати відпочинку для родичів, де можна було прилягти на кушетку. Назар спав, і Максим швидко зайшов усередину, поставив стілець під стельовим датчиком, зняв старий корпус і закріпив новий. Зелений вогник блимнув лише раз, після чого біла кругла пластина нічим не відрізнялася від попередньої.

Коли лікар спустився на підлогу, хлопчик заговорив крізь сон. Голос був майже нечутний.

— Не маж мене… Будь ласка, більше не треба.

Максим схилився до ліжка й спитав, хто це робить, але Назар уже знову дихав рівно й на запитання не відповідав. На тумбочці стояли вода, вологі серветки й невелика баночка з темного скла без написів. Лікар простягнув до неї руку, однак із коридору долинули розмірені кроки. Він устиг відійти перш ніж ручка дверей повернулася.

Вони зустрілися на порозі. Від жінки йшов аромат дорогих квітів, але під ним відчувався слабкий аптечний запах. Світлі, майже безбарвні очі дивилися спокійно. Вона ввічливо поцікавилася, що привело лікаря до палати так пізно, і Максим відповів, що перевіряє пацієнтів під час чергування.

— Ви наносите Назарові щось на шкіру? — спитав він. — Крем чи мазь?

На її обличчі нічого не змінилося. Жінка пояснила, що користується звичайним дитячим кремом: після лікування шкіра в онука сохне й лущиться. Максим нагадав, що будь-які засоби в палаті потрібно погоджувати з персоналом. Опікунка м’яко всміхнулася й пообіцяла вранці показати баночку завідувачеві, якщо лікареві це видається настільки важливим.

Вона пройшла до свого крісла, випростала спину й склала долоні на колінах. Жодного зайвого руху, жодної тіні занепокоєння. Максим пішов, відчуваючи на собі її погляд, хоча жінка навіть не повернула голови. Тепер відповідь міг дати лише об’єктив, схований під стелею…