П’ятирічний спадкоємець мільярдера щоразу лякався, коли з’являлася бабуся, і лікар вирішив з’ясувати причину
Коридором наближалася медсестра Олеся, штовхаючи візок із нічними призначеннями. Її шапочка знову з’їхала набік, а одне колесо тихо поскрипувало на кожному оберті. Помітивши лікаря в напівтемряві, вона здригнулася й пошепки спитала, чому він стоїть тут після закінчення зміни.
— Скажи чесно, Назар завжди так реагує на бабусю? — так само тихо спитав Максим Сергійович.
Олеся кинула погляд на палату й поспішно відповіла, що тяжкі діти часто лякаються й вередують. Учора, за її словами, хлопчик тремтів і коли побачив її. Максим уточнив, чи Назар злякався її самої, чи принесеного шприца. Медсестра завагалася, поправила шапочку й визнала, що, найімовірніше, річ була в уколі.
— А зараз ніхто не збирався робити йому укол, — зауважив лікар.
Олеся перестала всміхатися. Вона спитала, до чого він веде, але Максим відпустив її продовжувати обхід. Уже біля повороту дівчина озирнулася, ніби хотіла щось додати, однак візок зник за дверима процедурної.
В ординаторській блимала лампа, ремонт якої відкладали вже кілька тижнів. Максим розгорнув історію хвороби Назара й знову пройшовся по всіх записах від моменту надходження. Діагноз був тяжким, однак перебіг хвороби виглядав нелогічно: після періоду поліпшення раптом почали відмовляти печінка й нирки, з’явилися шкірні симптоми, що не вкладалися у звичну клінічну картину. Лікування давало результат, а потім стан незбагненно руйнувався.
Він зіставляв дати, призначення й погіршення, повертався до тих самих сторінок, однак закономірність вислизала. Здавалося, хвороба щоразу відступала рівно настільки, щоб потім ударити з новою силою. Медичні записи не доводили чужого втручання, але й звичного пояснення більше не давали.
У дверях з’явився черговий ординатор Влад — худий, в окулярах, з одним навушником у вусі. Він спитав, чому Максим досі не пішов, і, почувши про дванадцяту палату, похмурнів. Відділенням давно ходили розмови про величезний статок родини хлопчика. Бабуся пожертвувала лікарні велику суму, завідувач особисто зустрічав її біля входу, а Назар вважався спадкоємцем капіталу, розмір якого важко було навіть уявити.
— З такими людьми краще не сперечатися, — попередив Влад, повертаючи навушник на місце. — Ми для них надто дрібні фігури.
Коли кроки колеги стихли, Максим іще довго дивився на розгорнуті аналізи. Потім висунув нижню шухляду столу й дістав коробку з новим датчиком диму, купленим для власної квартири. У корпусі ховалися крихітна камера й роз’єм для карти пам’яті. Лікар покрутив пристрій у долоні, розуміючи, що вже ухвалив рішення, від якого не зможе відступити…
