Рідні вважали його підозри марними, аж поки могилу не розкрили й не підняли кришку

Охоронець негайно ступив уперед і спробував його зупинити. Він нагадав, що розкривати поховання без належного дозволу заборонено і що за такий вчинок доведеться відповідати. Степан наполегливо вимагав бодай пояснити причину, через яку син вирішив потурбувати могилу власної матері.

Максим нічого не відповів. Він вивільнив плече з руки старого й знову взявся копати. Кожен рух давався йому дедалі важче, але він працював із майже відчайдушною впертістю. Грудки землі одна за одною лягали біля могили, а застереження охоронця ніби не сягали його свідомості.

Степан кілька разів ставав у нього на шляху, намагався вмовити, говорив про наслідки, але невдовзі усвідомив марність своїх зусиль. Максим був значно молодший і дужчий. Якби охоронець спробував відібрати в нього лопату, усе могло закінчитися ще гірше. Добровільно ж зупинятися хлопець явно не збирався.

Залишався лише один законний спосіб припинити те, що відбувалося, — повідомити поліцію. Степан із жалем озирнувся на свіжу могилу й поспішив назад до кабінету по телефон. Йому не хотілося накликати біду на людину, яка втратила матір, але заплющити очі на самовільне розкриття поховання він не мав права.

Коли кроки охоронця стихли, Максим залишився сам. Він і далі встромляв лопату в землю, не дозволяючи собі ні перепочинку, ні сумнівів. Останні години спливали в пам’яті окремими уривками, і кожен із них лише зміцнював підозру, що за поспішною смертю Оксани криється щось таке, про що йому не хотіли розповідати…