Рідні вважали його підозри марними, аж поки могилу не розкрили й не підняли кришку

Максим навчався далеко від дому. Того дня він мав складати іспит і думав лише про навчання, аж раптом несподіваний дзвінок перекреслив усе інше. Дізнавшись про матір, він кинув свої справи, вже не дбаючи ні про навчання, ні про можливі наслідки пропуску. Порівняно з почутим усе це миттєво втратило значення.

Телефонував батько. Тарас повідомив про смерть Оксани так пізно, що син спершу вирішив, ніби неправильно зрозумів його слова. Потім з’ясувалася ще болючіша правда: мати не просто померла — її вже поховали. Від похорону минуло два дні, і весь цей час батько не вважав за потрібне зв’язатися з ним.

Гнів Максима був невіддільний від горя. Він знову й знову подумки повертався до одного запитання: навіщо Тарас мовчав до останнього? Синові не дали побачити Оксану, бути присутнім на прощанні, торкнутися її руки чи бодай постояти поруч із труною.

Та за образою ховалося й інше відчуття. Усе сталося надто швидко. Що довше він міркував, то сильніше відчував: поспішність батька не схожа на звичайну розгубленість.

Сльози заважали бачити, долоні пекли від безупинної праці, дихання збивалося. І все ж Максим не сповільнювався. Він відкидав землю, аж поки черговий удар лопати не озвався глухим твердим звуком. Метал торкнувся кришки труни, і молодий чоловік завмер, розуміючи, що тепер від відповіді його відділяє лише остання перепона…