Рідні вважали його підозри марними, аж поки могилу не розкрили й не підняли кришку

Максим відкинув лопату й спустився в розкопану яму. Пальці вже потяглися до кришки, коли вечірню тишу розітнув наростаючий виття сирен. Він підвів голову, але часу щось удіяти вже не залишилося. Доріжкою до могили поспішали поліцейські.

Офіцери швидко відтягли його від труни, поклали на землю й завели руки за спину. Холод металу на зап’ястках змусив Максима на мить отямитися, однак опиратися він не став. Уся його увага, як і раніше, була прикута до відкритої ями, ніби люди довкола не мали жодного значення.

Позаду поліцейських з’явився Степан із телефоном у руці. У його погляді читалося винувате співчуття. Старий розумів, як жорстоко зараз виглядає його вчинок, але в нього не було іншого виходу. Незаконне розкриття могили вважалося серйозним порушенням, а обов’язок охоронця полягав саме в тому, щоб не допустити такого.

І все ж Степан не бачив перед собою злочинця, який хотів поглумитися над похованням. Перед ним був син, якого горе довело майже до відчаю. Цей біль не дозволяв Степанові вважати себе правим, хоч формально він діяв за встановленими правилами.

Поліцейські підвели Максима й почали ставити запитання. Вони хотіли знати, навіщо йому знадобилося розкопувати могилу матері і чому, запідозривши недобре, він не звернувся до слідчих. Молодий чоловік намагався відповідати, але голос не слухався. Зрештою він опустився перед ними на коліна й розридався, вже не приховуючи свого стану…