Рівно через рік після загибелі доньки батько отримав повідомлення з її номера: «Тату, допоможи»

Поки Тарас піднімав своїх фахівців, пам’ять повернула мене до розмови, що відбулася за два місяці до офіційної смерті Лесі. Ми сиділи на веранді мого дому. Був теплий вечір, але донька куталася в плед і тримала чашку обома руками, ніби не могла зігрітися.

Вона дуже схудла, під очима залягли тіні, рухи стали сповільненими. Я спитав, чи не захворіла вона, і Леся довго дивилася в чай, перш ніж наважилася відповісти.

— Тату, мені здається, Роман дає мені не вітаміни, — сказала вона. — Після цих таблеток думки ніби грузнуть. Я не можу зосередитися, весь час хочу спати й іноді не пам’ятаю половини дня.

Вона нервово терла пальцями край пледа. Потім зізналася, що чоловік змушує її оформити генеральну довіреність на комерційну будівлю, яка дісталася від матері. За його словами, так було б зручніше вирішувати питання з податками й орендарями, однак Леся відчувала не турботу, а тиск.

— Він сердиться, коли я відмовляюся, — прошепотіла вона. — Я почала його боятися.

Замість того щоб одразу повірити доньці, я вирішив, що став свідком тяжкої сімейної сварки. Роман Ігорович Черненко був відомим психіатром, умів говорити спокійно й дивитися просто в очі. Коли я зажадав пояснень, він із професійною м’якістю розповів про тривожний розлад Лесі й запевнив, що призначив їй нешкідливу підтримувальну терапію.

Він навіть згадав післяпологову депресію, хоча дітей у них не було, але я тоді пропустив цю нісенітницю повз вуха. Білий халат і впевнена мова подіяли на мене сильніше, ніж тремтіння в голосі власної доньки. Тепер кожне її слово поверталося обвинуваченням.

У металевій шафі під старими кресленнями в мене зберігався загорнутий у промащену тканину згорток — пам’ять про службу, до якої я багато років не торкався. Я відкрив нижню шухляду, подивився на нього й знову зачинив. Зараз мені потрібна була не сила зброї, а інформація, і першу перевірку слід було провести щодо Романа.

Він відповів не відразу. Вранці зять надіслав сухі співчуття й повідомив, що через чергування в клініці відвідає могилу лише наступного дня. Тепер його голос звучав м’яко й співчутливо, ніби він розмовляв із важким пацієнтом.

— Остапе Григоровичу, я якраз думав про вас. Ця річниця, певно, далася тяжко. Вам варто прийняти заспокійливе, рецепт у вас залишився.

За його спиною панувала цілковита тиша. Не було чути ні кроків, ні дверей, ні приладів, ні далеких голосів нічного персоналу. Якщо він справді перебував на чергуванні, клініка ніби вимерла.

— Скажи, Романе, ти віриш у дива? — спитав я.

Він відповів після ледь помітної затримки:

— Моя професія не залишає для них місця. Є робота нервової системи і є реальність. Вам щось наснилося?

Фрази були гладенькі, надто правильні. Людина, якій у річницю смерті дружини телефонує тесть майже опівночі, могла б злякатися, роздратуватися або хоча б спитати, що сталося. Роман же ніби добирав слова заздалегідь підготовленою інструкцією.

Я сказав, що розбирав речі Лесі й знайшов документи на телефон, нібито загублений нею незадовго до смерті. Додав, що хочу відновити сім-картку на пам’ять. У його бездоганній інтонації вперше з’явилася тонка тріщина.

— Для чого вам це? — швидко спитав він. Потім знову опанував себе. — Минуле треба відпускати. Не мучте себе речами, лягайте спати, а завтра ми спокійно поговоримо.

Він урвав розмову першим. Я поклав смартфон поруч зі старою трубкою й якийсь час дивився на обидва апарати. Роман злякався не мого горя, а згадки про телефон.

У колишній роботі я не раз бачив бездоганні накладні, за якими ховалася нестача цілих вантажівок. Коли папери сходилися надто красиво, слід було дивитися не на цифри, а на того, хто першим відводив погляд. Роман щойно відвів його, хай навіть між нами були кілометри.

Я вдягнув куртку, вийшов під холодний дощ і сів у старий позашляховик. До світанку лишалося кілька годин, але чекати ранку в майстерні я не збирався. Мені треба було побачити землю, під якою, згідно з офіційною версією, лежала моя донька…