Рівно через рік після загибелі доньки батько отримав повідомлення з її номера: «Тату, допоможи»

На кладовище я приїхав іще вночі й довго не виходив із машини. У світлі рідкісних ліхтарів гранітний пам’ятник здавався темним прямокутником, що відрізав минуле життя від теперішнього. Лише коли небо посіріло, я підійшов до огорожі.

Мокре листя липло до підошов, повітря було важке від сирої землі й хвої. Ґрунт на могилі виглядав недоторканим: ні просілих ділянок, ні слідів свіжої роботи, жодної деталі, що вказувала б на розкриття. Батько в мені вимагав схопити лопату, але аналітик нагадував, що навіть викопаний із землі телефон не пояснив би всього.

Під двома метрами ґрунту апарат не зміг би зв’язатися з вежею. Отже, його дістали до похорону або в труні від початку не було Лесі. Я повторив це про себе кілька разів, поки неможлива думка не набула форми робочої версії.

Алеєю повільно під’їхав новий чорний позашляховик. Із нього вийшов Роман у строгому костюмі, темному пальті й шкіряних рукавичках. У руці він тримав величезний букет дорогих бордових троянд, зовсім не схожих на прості польові квіти, які любила Леся.

Навіть сирість не могла заглушити його важкий парфум. Він наблизився з виразом вивіреної скорботи й перепросив за те, що не приїхав напередодні: мовляв, затримали пацієнти. Я спостерігав, як він кладе букет і схиляє голову рівно на кілька секунд. Ні тремтіння в руках, ні збитого дихання, ні незграбного руху людини, яку привів сюди біль.

— Гарні троянди, — зауважив я. — Леся любила ромашки, але ці, звісно, виглядають солідніше.

На губах Романа майнула поблажлива усмішка.

— Становище зобов’язує стежити за деталями, Остапе Григоровичу. У моєму колі на них звертають увагу.

Колись я сприйняв цю тягу до зовнішнього блиску за молоду амбітність. Він уперше увійшов до нашого дому ще лікарем-початківцем, говорив про науку й покликання, а сам непомітно оцінював картини, меблі й ділянку. На мої робочі руки дивився з погано прихованою зневагою. Тепер я розумів: переді мною завжди стояв не честолюбний чоловік, а терплячий хижак.

Я спитав, чи завершене оформлення спадщини і що відбувається з комерційною будівлею Лесі. Роман стражденно скривився, ніби розмова про гроші ображала пам’ять покійної. Він запевнив, що юристи займаються бюрократією, а сам він не вникає, бо зараз йому нібито не до майна.

Брехню виказала ледь помітно сіпнута шкіра під лівим оком. Я запропонував підключити старі знайомства в міській адміністрації. Зять надто поспішно підняв долоню.

— Не треба нікого турбувати. Усе під контролем. Краще подумайте про здоров’я: ви давно міряли тиск?

Турбота прозвучала як попередження. Він перевіряв, наскільки далеко я встиг зайти і чи можна, як і раніше, вважати мене нешкідливим старим. Я відвернувся до фотографії доньки й згадав, як за місяць після похорону прийшов забрати її речі. Роман замкнувся в кабінеті під приводом відеонаради, а в кухонному смітті я знайшов улюблений шовковий шарф Лесі, акуратно розірваний навпіл.

Тоді я переконав себе, що тканина випадково зачепилася за щось гостре. Тепер у пам’яті ввижалися чужа лють і бажання знищити все, що нагадувало про неї.

— Уночі в порожньому домі думки стають настирливими, — мовив я, не обертаючись. — Згадуєш подробиці, помічаєш нестиковки.

— Які ще нестиковки? — різко спитав Роман.

На мить його ввічлива маска зникла. Я знизав плечима, назвав свої сумніви старечим маренням і повільно попрямував до виходу. Уже з машини побачив у дзеркалі, як зять дістав телефон і почав комусь роздратовано дзвонити, розмахуючи вільною рукою. Скорботний удівець розчинився відразу, щойно вирішив, що я більше не дивлюся.

У цю мить зателефонував Тарас. Він не став гаяти часу на вітання.

— Сім-картка ввімкнулася вчора об одинадцятій п’ять. Повідомлення пройшло через вишку не біля кладовища. Сектор вузький: ліс і одна закрита приватна територія за містом.

Я стиснув кермо.

— Що там розташоване?

— Замiський корпус психіатричного центру «Рівновага». Його головний лікар і співвласник — твій зять. Телефон Лесі був усередині бетонного периметра…