Рівно через рік після загибелі доньки батько отримав повідомлення з її номера: «Тату, допоможи»

Максим заговорив швидко й збивано. Він працював у третьому блоці, куди допускали лише перевірений персонал. Там утримували особливих пацієнтів, за ізоляцію яких хтось платив настільки щедро, що адміністрація не ставила запитань.

Леся проходила як безіменна пацієнтка номер сорок два. Діагноз у звичайному журналі був відсутній, призначення контролював особисто Роман. Їй вводили сильні препарати, після яких вона майже весь час спала або дивилася в одну точку, не здатна нормально говорити.

Поки Максим розповідав, я бачив не лікарняне ліжко, а сонячне подвір’я багато років тому. Маленька Леся бігла до мене з розбитим коліном і була певна, що в батькових руках біль зникне. Тепер вона була за кілька кілометрів, а я рік оплакував чуже тіло.

Я стиснув щелепи й попросив продовжувати. Три дні тому в пацієнтки різко впав тиск, тому дозування тимчасово зменшили. Коли свідомість прояснилася, Леся почала плакати й метатися, а потім вчепилася в рукав Максима, який прийшов замінити крапельницю.

— Я вчуся на лікаря і розумію різницю між психозом і страхом, — сказав він. — Вона говорила зв’язно. Знала дату приблизно, пам’ятала імена, пояснювала, що чоловік оголосив її померлою. У її очах не було божевілля.

Леся розповіла, що перед похороном батько сховав в одязі маленький телефон. Коли її привезли до центру, особисті речі відправили до складської кімнати. Апарат був розібраний і розряджений, тому під час поверхневої перевірки його не помітили.

Донька рік чекала моменту, коли зможе комусь довіритися. Вона нашкрябала на серветці короткий текст і пояснила, де шукати старий халат. Максим погодився допомогти, бо Леся пообіцяла винагороду, а його самого вже довели до відчаю борги.

Він знайшов речі серед незатребуваного майна, вставив батарею, зарядив телефон від переносного акумулятора в службовому туалеті й увімкнув. У списку контактів був лише один номер — мій. Максим набрав два слова із серветки, надіслав повідомлення, відразу вимкнув апарат і сховав його у вентиляційному коробі підсобки.

— Вона сказала, що Роман прибере її остаточно, коли закінчить із документами, — додав хлопець. — Я думав забрати гроші й піти зі зміни, але злякався. Тепер він перевіряє персонал, бо помітив, що пацієнтка почала поводитися інакше.

Я спитав, чи може Максим вивести Лесю через службовий вхід. Він відчайдушно замотав головою. Палата була за кількома магнітними дверима, камери проглядали коридор, а на поверсі постійно чергувала охорона. Для переміщення пацієнта потрібен був код головного лікаря й супровідний запис у системі.

Навіть якби покласти Лесю на каталку, нас зупинили б біля першого поста. Роман показав би підроблену карту й заявив, що невідому жінку викрадають під час лікування. Поки моя донька юридично значилася мертвою, її справжнє ім’я нічого не доводило.

— Мені треба потрапити до неї, — сказав я.

Максим відсахнувся.

— Ви не розумієте. Це не звичайне відділення, а бункер. Вас побачать раніше, ніж ви підніметеся на другий поверх.

— Завтра ти чергуєш уночі. Під час зміни охорони відчиниш службові двері й покажеш шлях до сліпої зони. Далі я піду сам.

Хлопець повторював «ні», аж поки я не дістав приготовану готівку. Я відразу попередив, що це не плата за слова і не винагорода за потрібну мені версію. Гроші призначалися для термінового переїзду, тимчасового житла й захисту від людей, які вже переслідували його через борги; Тарас мав зафіксувати передачу через агентство. Після офіційних свідчень Максим міг розраховувати ще на таку саму допомогу й можливість виїхати туди, де люди Романа його не знайдуть.

Максим дивився на пачку так, ніби вона могла вибухнути. Я нагадав, що відмова не поверне колишньої безпеки: Роман однаково шукає людину, яка надіслала повідомлення. Єдиний шанс санітареві давала співпраця з нами й офіційне свідчення проти головного лікаря.

Нарешті він назвав час. О третій ночі двоє охоронців зазвичай виходили курити на заднє подвір’я. На дверях харчоблоку стояв звичайний механічний замок, а не магнітна система. У нас було близько п’яти хвилин, перш ніж хтось повернеться.

Максим погодився скинути код палати до заводського значення, але попередив: комбінація спрацює лише один раз. Довести мене до закритого блоку він не наважувався — міг тільки відчинити вхід і назвати маршрут.

Я залишив його під наглядом людей Тараса й повернувся до машини. Дощ барабанив по даху, у салоні було темно й тісно, але вперше за рік я напевно знав, що донька дихає. Між нами лишалися камери, замки й люди, які продали совість, а не земля могили.

Я зателефонував Тарасові й попросив дістати схему камер, відмички й компактний засіб захисту без вогнепальної зброї. Він спробував заперечити, однак почув мій голос і замовк.

— Я не забиратиму її навмання, — пояснив я. — Спершу побачу її стан, оціню систему й дам Лесі знати, що вона більше не сама. А потім ми зберемо докази й повернемося законно.

У логістиці не буває непрохідних маршрутів — буває підготовка, у якій забули важливу дрібницю. До наступної ночі лишалася доба, і я збирався перевірити кожну дрібницю двічі…