Самотній ветеринар прихистив пораненого вовка, коли онук зажадав його приспати

Микола обережно обробив рану й закрив її пов’язкою. Звір мовчав, лише час від часу здригався від болю.

— А тепер поїмо. Тільки багато одразу не можна, шлунок не витримає.

Від учорашньої вечері лишився бульйон. Старий приніс його теплим, у мисці, і вовк насилу підвівся до їжі. Хлебтав він жадібно, хоч сил вистачало лише на повільні слабкі рухи. Микола дивився й згадував Тетяну. Рік тому дружина так само ледве могла пити ліки з ложки, усе ще сподіваючись здолати хворобу. Не здолала. Чи вдасться йому врятувати бодай цього сірого розбійника — Микола не знав.

— Спи, Рудий, — він погладив звіра по голові. — До завтра. Подивимося, як тобі буде.

Шорсткий язик вдячно торкнувся його руки, бурштинові очі заплющилися. Загасивши лампу, Микола вийшов. У сусідській хаті світилися вікна: Лідія Сергіївна, як завжди, не спала допізна й стежила за сільським життям.

— Що ж ти скажеш, коли дізнаєшся… — пробурмотів він, замикаючи сарай.

До ранку вся Соснівка знатиме, що в старого ветеринара з’явився незвичний пацієнт. Микола не сумнівався й у тому, що клопоту тепер побільшає. І все ж цієї ночі в сараї спав живий вовк, якого він міг застрелити. І це було правильно.

Прокинувся він до світанку. Уві сні знову й знову з’являлися бурштинові очі вмираючого звіра; ніч минула тривожно. Швидко вдягнувшись, Микола подався до сараю без сніданку. Рудий лишався на вчорашньому місці. Дихав — уже добре.

— Як ти тут, Рудий? — тихо заговорив старий, запалюючи лампу.

Вовк підвів голову. В очах майнуло впізнавання, хвіст ледь ворухнувся.

— От і славно, — Микола усміхнувся. — Поживемо ще.

Пов’язка не промокла від крові, набряк не збільшився. Під бинтами рана лишалася чистою: досвід сільського фельдшера став у пригоді й тут.

— Усе життя цим займаюся, — казав Микола, змінюючи бинти. — Корів лікував, коней, овець. Сільських собак, котів… Раз навіть ведмедицю виходжував, підстрелену браконьєрами.

Рудий лежав, ніби слухаючи його розповідь. Лише коли Микола притискав хворе місце сильніше, ніж слід, тілом звіра пробігав дрож.

— Пробач. Болить тобі? Ще трішки потерпи, загоїться.

Свіжого бульйону він приніс зовсім небагато. Такого виснаженого пацієнта доводилося повертати до життя по краплі, обережно додаючи їжу. Рудий насилу хлебтав; кожен рух вимагав зусилля.

— Я так дружину годував… Таню мою. Рік тому, — сказав Микола несподівано для самого себе.

Миска тремтіла в нього в руках. Як зимова хуртовина, разом налетіли спогади: лікарняне ліжко, худі Танині руки поверх білої простирадла. Він носив їй домашні супи, підносив ложку до рота, мов дитині. До останнього тримався за надію — раптом допоможе медицина, раптом його власний сорокарічний досвід ще чогось вартий.

— Не допомогло. Нічого… А ти… — прошепотів він і подивився на вовка.

Той допив і вдячно лизнув старикову руку.

— Може, тебе вдасться врятувати, — уже твердо сказав Микола. — Не можу ж я всіх втрачати.

Він поправив кожух, укриваючи звіра тепліше. За сарайним віконцем сірів зимовий світанок.

— Відпочивай. Надвечір знову принесу поїсти.

Рудий заплющив очі; дихання вирівнялося, стало спокійним. Уперше за багато днів він міг заснути без болю.

Біля сусідського паркану стояла Лідія Сергіївна. Щойно Микола вийшов із сараю, вона гукнула його, не зводячи з нього пильного погляду:

— Миколо Григоровичу, що це у вас там усю ніч світилося?

— По господарству порався, Лідіє Сергіївно.

— О третій годині ночі? Це з яким же господарством? І чути було щось дивне, ніби скавчить хтось.

Микола похолов. Почула. Головній сільській пліткарці вистачить часу до обіду, щоб уся Соснівка дізналася про підозрілі справи у ветеринара.

— Приймач намагався налаштувати, — збрехав він. — Перешкоди, тріск. Це ви й чули.

— Приймач, значить… — протягнула сусідка. — А мені здалося, якийсь звір вив.

— Здалося. У наші роки й не таке почується, — відрізав Микола.

Він повернувся до хати, відчуваючи спиною її невідступний погляд.

Після розмови з Лідією Сергіївною тривожне чекання не відпускало Миколу весь день. До самого вечора він думав про те, що сусідка встигла почути й кому вже розповіла. Надвечір старий знову подався до сараю, несучи Рудому миску рідкої каші. Вовк упізнав його й зустрів тихим, майже собачим скавчанням. Однак бурштиновий погляд лишався поглядом дикого звіра. Слабкість змушувала хижака приймати людську допомогу, але домашньою твариною він від цього не став…