Самотній ветеринар прихистив пораненого вовка, коли онук зажадав його приспати

— Давай їсти, — старий поставив миску біля морди. — Часто, зате потроху.

Рудий їв ще повільніше, ніж уранці. Сили були на межі. Микола гладив його по голові й уголос продовжував те, про що думав:

— Не второпаю я, Рудий, як ти попався. Такий великий вовк мав би бути досвідченим. Ви ж пастки за версту чуєте.

Звір підвів на нього розумні очі, ніби не пропустив жодного слова.

— Що змусило тебе втратити обережність? Голод? Чи зі зграєю біда, хтось постраждав?

Рана потроху затягувалася, але до одужання було далеко. Микола оглянув лапу: з пошкодженою кісткою вовкові ще довго доведеться кульгати.

— Аби жив. З рештою впораємося.

Знадвору долинули голоси. До хати підходили люди.

— Рудий, лежи. Тихо, ані звуку, — прошепотів Микола.

Наче послухавшись, вовк припав до землі, намагаючись злитися з тінню. Старий вийшов і обережно замкнув сарай на замок. На подвір’ї чекали троє. Дільничного Артема Бондаренка він знав; двох інших, у камуфляжі й у міській куртці, бачив уперше.

— Добрий вечір, Миколо Григоровичу. Можна з вами поговорити? — почав Бондаренко.

— Заходьте до хати, Артеме.

— Ми на хвилину, — дільничний похитав головою. — Тут повідомили, ніби у вас завелося дещо незвичайне.

Від слів дільничного в Миколи йокнуло серце. Отже, чутки вже розійшлися й привели до його хати перевіряльників. Однак старий нічим не виказав тривоги: обличчя його лишилося спокійним.

— Незвичайне? Про що це ви?

— Уночі у вашому сараї виття чують, — заговорив чоловік у камуфляжі. — Віктор Мельник, районний мисливствознавець. Тримати в себе дикого звіра — закон порушувати.

— Віктор Мельник… — неквапливо повторив старий. — Цікаве для мисливствознавця прізвище.

— Миколо Григоровичу, ми лише перевіримо, чи все гаразд, — м’яко втрутився Артем. — Покажете сарай?

Відмовся він відчинити сарай — і підозри лише посиляться. Погодься впустити прибулих — вовк одразу опиниться в них на видноті. Микола перебрав обидва варіанти, але жоден не давав змоги приховати Рудого й не видати себе.

— Покажу. Там темно, треба спершу лампу запалити.

До сараю він ішов повільно, гарячково міркуючи. Рудий лежав у дальньому кутку, куди не сягало світло. Може, не розгледять. Микола відімкнув двері, запалив лампу; жовте світло вихопило стіни, сіно, старий інструмент.

— Ось, самі бачите, звичайний сарай, — сказав він, тримаючи лампу так, щоб не освітити дальній кут.

Чоловіки зазирнули всередину.

— А вило тоді що? — спитав Мельник.

— Дошки старі. Скриплять від вітру, збоку на виття схоже.

З темряви долинув слабкий стогін. Тихий, але почули всі. Бондаренко посвятив ліхтариком, і промінь ліг на сіру шерсть. Рудий не рухався, лише ледь дихав.

— Господи… — видихнув дільничний.

— Оце знахідка. Вовк, справжній! — мисливствознавець ступив ближче.

Незнайомець у міській куртці витяг телефон і почав знімати.

— Стійте! Не лякайте звіра, він і так ледь живий, — різко сказав Микола.

Усі троє зайшли. Тепер при світлі ліхтарика було видно, наскільки кепсько Рудому: груди підіймалися ледь помітно. Бурштинові очі дивилися на прибулих без страху — навіть боятися в нього вже не лишилося сил.

— Та він помирає, — прошепотів Артем.

— Помирав, поки я за нього не взявся. Учора вранці знайшов на ґанку, лапа в капкані.

Мельник нахилився до перев’язаної лапи.

— Що за капкан? — спитав він різко.

— Он лежить, — Микола вказав на пастку в кутку. — Іржавий, саморобний. Ставить їх хтось у лісі, дозволу не питаючи.

У мисливствознавця сіпнулося обличчя. Він квапливо відвів погляд від заліза.

— Ви ж розумієте, Миколо Григоровичу, не можна тримати дику тварину вдома, — заговорив Бондаренко. — Доведеться викликати службу відстрілу.

— Якого ще відстрілу, Артеме? — обурився старий. — Подивися, він дихає через силу!

— Але закон… — невпевнено відповів дільничний. — Це все-таки вовк, небезпечний хижак.

— Оцей небезпечний?

Микола погладив Рудого. Той навіть не ворухнувся.

— Він сам води напитися не в змозі. Кому він зараз небезпечний?

Чоловік із телефоном усе ще знімав, і Микола звернувся до нього:

— А ви хто? Для чого фотографуєте?

— Роман Савчук, журналіст районної газети. Про такі випадки треба розповідати.

— Не треба. Приберіть телефон.

— Але місцевий житель прихистив дикого вовка! Це ж сенсація. Люди мають про це знати.

— Знати треба правду, — підхопив Мельник. — А вона така: старий порушив закон. Тварину слід вилучити.

— Вилучити? — Микола став перед ним, затуливши Рудого. — Без догляду він загине.

— Нас це не стосується, — холодно відказав мисливствознавець. — Дикий звір має жити на волі. І помирати там…