Самотній ветеринар прихистив пораненого вовка, коли онук зажадав його приспати

— От, чуєш? Він хвилюється за мене.

— Їсти він хоче! — крикнув онук. — Скоро на тебе полювання відкриє!

Суперечка замкнулася на одному й тому самому. Микола вже розумів: Степан не заспокоїться, доки Рудий не зникне із сараю і з дідового життя. Для онука все виглядало інакше. Перед ним був самотній старий, який після смерті дружини прихистив дикого хижака й не помічав небезпеки. Степан вважав діда хворим і був певен, що рятує його від власного божевілля. Жоден із них не міг прийняти того, що бачив інший.

— Залишайся ночувати, — запропонував нарешті дід. — На ранок спокійніше поговоримо.

— У хаті залишуся. І ти будеш зі мною, щоб не ходив до звіра.

Микола кивнув, нічого не відповівши. У душі в нього вже складався план.

Ніч вони провели без сну. З ліжка Микола чув, як Степан вовтузився на дивані в сусідній кімнаті. Онук ще й присунув стілець до вікна: звідти було видно сарай, і він час від часу перевіряв, що там відбувається.

— Дідусю, не спиш? — тихо покликав він ближче до ранку.

— Ні.

Степан присів на край дідового ліжка.

— Усе обмірковував уночі. Я розумію, після бабусі тобі самотньо, але так не можна.

— Як — так?

— Дикого звіра в себе тримати. Хочеться улюбленця — купимо доброго породистого собаку.

Микола не відповідав.

— Можна кота, — продовжив Степан. — З ним теж не нудно. А вовка мають забрати фахівці.

— Кого ти фахівцями називаєш?

— Ветеринарів. Зоопарк, заповідник — туди його треба.

— А якщо там вирішать приспати?

Онук завагався.

— Значить, доведеться погодитися. Зрозумій, дідусю, дикій тварині не місце біля людей.

Микола підвівся й підійшов до вікна. У сараї тьмяно світила гасова лампа.

— Мені треба дати йому поїсти.

— Ні! — відрізав Степан. — Ходити туди більше не будеш.

— Без їжі він загине.

— І нехай! — вибухнув онук. — Уже краще він загине, ніж ти.

Старий повільно повернувся до нього.

— Стьопо, пам’ятаєш, малим сюди приїздив? У ліс зі мною ходив по гриби?

— Пам’ятаю, — розгубився Степан.

— Я пояснював тобі тоді: звірі не злі. У них свої закони. Треба намагатися зрозуміти їх, а не боятися.

— Давно це було, — пробурмотів Степан. — Я тоді дитиною був.

— Виріс, став міським чоловіком, а хворого вовка злякався, — сумно зауважив Микола.

Степан схопився.

— Не вовка я боюся, а за тебе! Ти після бабусиної смерті інший став, дивний. Може, все-таки сходити до лікаря? До психолога?

— До психолога? — всміхнувся дід. — Бо не дав звірові померти?

— Бо живеш ілюзіями! — закричав Степан. — Уявив, ніби він твій вдячний друг. Це тварина, людських почуттів у неї немає!

— А тобі звідки знати? Ти сам хоч одне життя врятував?

Онук замовк.

— Я за 40 років сотні тварин урятував, — продовжив Микола. — Знаю, що вони і відчувати вміють, і пам’ятати. Вдячність у них своя.

— То коні, корови. А тут вовк, убивця!

— Убивця, кажеш? — Микола відчинив двері. — Ходімо на нього подивимося.

— Нізащо!

— Тоді лишайся. Я Рудого годувати йду.

Степан кинувся за дідом, що вийшов.

— Стій! Дідусю, я забороняю тобі туди йти!

Та двері сараю вже відчинилися.

— Ну, Рудий, як ти тут? — спитав Микола, заходячи.

Побачивши його, вовк спробував підвестися з підстилки. Втримався на трьох лапах і навіть пройшов кілька кроків назустріч.

— Молодець! — зрадів старий. — Ходити почав!

Рудий підійшов і потерся мордою об його ноги. На порозі з’явився блідий Степан.

— Подивися на свого вбивцю, — сказав дід. — Ластиться, як щеня.

Побачивши незнайомця, звір насторожився. Ні гарчання, ні оскалу — він лише став біля Миколи, готовий його захищати.

— Охороняє мене. Сам ледве тримається, хворіє, а дбає про мою безпеку.

— Дідусю, вийди, — прошепотів Степан. — Тільки повільно, без різких рухів.

— Знайомся, Рудий. Онук мій, Стьопа. Хороший він, тільки лякливий.

Вовк ступив до дверей, і Степан відскочив.

— Досить цирку, — промовив він тремтячим голосом. — Зараз викличу службу екстреного реагування.

— Не дозволю, — твердо відповів дід.

— Викличу! І дільничному заявлю. Нехай акт складуть, що ти недієздатний.

— Недієздатний? — отетерів Микола.

— Так. У здоровому глузді ніхто хижаків удома не тримає. Через суд доб’юся, щоб тебе визнали недієздатним, і відправлю до будинку для літніх людей…