Самотній ветеринар прихистив пораненого вовка, коли онук зажадав його приспати

Погроза через суд позбавити його самостійності й відправити до будинку для літніх людей вдарила Миколу болючіше за будь-який фізичний удар. Він чув це від Степана — онука, який лишався його єдиною рідною людиною. Саме Степан тепер збирався оголосити його божевільним і вирішити за нього, де йому жити.

— Стьопо… — прошепотів старий. — У мене ж нікого ріднішого за тебе немає.

— Тому й урятую тебе від твого божевілля! — крикнув онук. — Навіть проти твоєї волі!

Він вискочив, грюкнувши дверима. За хвилину загуркотів автомобільний мотор. Коли Микола вийшов на ґанок, «Жигулі» вже зникали за поворотом.

— Поїхав, — сказав старий Рудому, який, накульгуючи, вибрався слідом. — Тепер погрожує з підмогою повернутися.

Вовк тихенько заскавчав, ніби розумів: сталося лихо.

— Погані наші справи. Стьопка не відступиться. Привезе лікарів, міліцію. Тебе присплять, мене в психушку запроторять.

Микола подивився на нього. Рудий помітно зміцнів, але все ще стояв на трьох лапах; пошкоджена ледь торкалася землі. Для лісового життя сил поки не вистачало.

— Спробувати відпустити тебе, чи що? Поки ще є час.

Старий розчинив ворота й показав у бік лісу.

— Іди, Рудий. Біжи туди, там твоє місце.

Перевівши погляд із лісу на людину, звір зробив кілька кроків до виходу й зупинився.

— Страшно?

Рудий розвернувся до сараю.

— Ясно, — кивнув Микола. — На волі ти ще не впораєшся. Ні полювати як слід, ні зграю відшукати.

Він знову зачинив ворота.

— Доведеться щось вигадувати. Дні три в нас, щонайбільше. Стьопка всю бюрократію швидко підніме.

На ґанку вовк ліг поруч, поклавши морду на лапи.

— Є в мене одна думка, Рудий. Божевільна, небезпечна… Тільки нічого іншого не лишається.

Звір підвів голову, ніби прислухаючись.

— У лісовій глушині стоїть мисливська хатина, ще мій дід будував. Звідси кілометрів 50. Ні лікарі туди не доберуться, ні міліція.

Микола замовк, обдумуючи задум.

— Тільки чи дійдемо? Я старий, ти кульгавий, а зима люта.

Рудий підвівся, підійшов і поклав йому на коліно здорову лапу. Наче відповів: «Спробуємо».

— Гаразд. Завтра вночі підемо, поки Стьопка комісію зібрати не встиг.

Микола розумів: із лісу вони вже не повернуться. Іти доведеться назавжди. Іншого вибору він не бачив.

Усю наступну ніч Микола готувався до втечі. На світанку вони з Рудим мали піти в ліс, і до цієї години треба було встигнути зібрати все необхідне. Старий дістав старий рюкзак і склав у нього консерви, сухарі, термос і сірники. Потім узявся до мисливської рушниці: ретельно перевірив її, перелічив набої й переконався, що до наміченого часу збори буде завершено. Покинути дім вони мали без зволікання.

Рудий відчував напруження. Він лежав у сараї без сну й насторожено прислухався до кожного звуку.

— Скоро, Рудий, — шепотів Микола, поправляючи пов’язку на хворій лапі. — Лишилося всього кілька годин, а потім ми будемо вільні.

О 2 ночі на подвір’ї зашуміли машини — щонайменше дві. По вікнах ковзнули промені фар.

— Чорт, раніше встигли, — видихнув Микола.

Схопивши рушницю, він визирнув надвір. Із старого УАЗа й вантажівки вийшли четверо. У світлі фар старий упізнав мисливствознавця Віктора Мельника.

— Діду, виходь! Розмова є! — загорлав той.

Микола мовчав. Офіційно так не приїжджають: глибока ніч, та й людей надто багато.

— Не вдавай сплячого! — озвався інший. — Бачили, як ти по хаті носишся!

Чоловіки наблизилися. В одного була велика клітка, в другого — арбалет. Мельник загрюкав кулаком.

— Відчиняй, поки по-доброму просимо. Гірше буде!

— Вам що треба? — крикнув Микола з хати.

— По вовка прийшли. Моя це здобич, пів року за ним ходив!

— І з чого це твоя?

— А капкан чий? — зареготав Мельник. — Мій капкан — мій звір. Ти його в мене вкрав!

Стало ясно, що без захисту не обійтися. Микола вийшов із рушницею на ґанок.

— Покиньте моє подвір’я, — спокійно промовив він. — Поки що ще прошу.

— Інакше що? У людей стріляти почнеш? — усміхнувся мисливствознавець.

— У браконьєрів. Ви і є браконьєри: капкани під забороною.

— Доведи спершу! — крикнув чоловік у камуфляжі. — А поки віддавай звіра. Пів мільйона тобі за нього дам.

— Пів мільйона? — здивувався старий.

— Великий альфа-самець, рідкість, — пояснив Мельник. — За кордоном за таку шкуру скільки завгодно викладуть. Я, по-твоєму, дарма пів року його вистежував?

— То ось у чому річ. У грошах, — Микола підняв рушницю. — Останнє попередження: ідіть.

— Та пішов ти! — вибухнув Мельник. — Олеже, в сарай! Забирай вовка!…