Самотній ветеринар прихистив пораненого вовка, коли онук зажадав його приспати

Допивши бульйон, вовк улаштувався зручніше, все так само дивлячись на старого.

— А рік тому Таня захворіла. Спершу ми думали, що це застуда, але кашель ніяк не минав. Тоді відвезли її до районної лікарні, там обстежили… — На цих словах голос Миколи затремтів. — Виявилося, рак легень. Уже четверта стадія.

Він замовк і дивився перед собою невидющим поглядом. Рудий тихенько заскавчав, ніби співчуваючи.

— Після цього я три місяці виходжував її вдома, не в лікарні. Лікарі так і сказали: допомогти все одно не зможуть, хай краще побуде вдома. Я годував її з ложечки, давав ліки, читав уголос книжки…

Микола провів рукавом по очах.

— У мене на руках померла. А перед смертю сказала: «Не лишайся сам, Колю, знайди собі друга».

Вовк повільно підповз до табурета й поклав морду йому на коліно.

— От і знайшов, — крізь сльози всміхнувся Микола. — Тільки зовсім не такого, як думав.

Шум мотора за стіною сараю стривожив Миколу: в таку негоду до села майже ніхто не заїжджав.

— Тільки тихо лежи, — шепнув він Рудому.

Вовк зрозумів прохання й затих у дальньому кутку. Вийшовши надвір, старий упізнав сині «Жигулі». Високий чоловік у дорогій куртці вибирався з машини; міські черевики провалювалися в замети.

— Дідусю! — гукнув прибулий.

— Стьопо! Звідки ти взявся, сину? — зрадів Микола.

Степан Миколайович Ковальчук, тридцятип’ятирічний програміст з обласного центру, обійняв діда.

— Вибрався на вихідні. Заскучив за тобою. Після бабусі ти ж тут сам лишився.

— Тоді заходь грітися. Зараз чаю поставлю.

Та увагу Степана привернув сарай.

— Чому в тебе там світло? І пахне чимось незвичним.

— Старі інструменти лагоджу, — квапливо пояснив дід. — Іржаві всі, від них і запах.

— Дай гляну, може, моя допомога згодиться, — запропонував Степан і ступив до сараю.

— Не треба, там усе порозкидано. Ходімо краще до хати, побалакаємо.

Онук, однак, уже дістався незамкнених дверей і зазирнув усередину.

— Дідусю, тут хтось живий! У кутку очі світяться!

Приховувати Рудого далі було неможливо.

— Стьопо, тільки не бійся, — неголосно почав Микола.

Ліхтарик на телефоні вже освітив сіру морду й бурштинові очі. Степан відскочив від дверей.

— Вовк?! Дідусю, ти що робиш?

— Тихіше. Він хворий, сил майже немає, небезпеки від нього ніякої.

— Ніякої?! — Голос онука зірвався на фальцет. — Це ж хижак, дикий звір!

Вискочивши із сараю, Степан схопив діда за рукав.

— Клич мисливців або службу відстрілу. Негайно! Тобі життя набридло?

— А тепер вислухай мене, — твердо промовив Микола. — Я підібрав його вмираючим і виходив. Він почав мені довіряти.

— Довіряти! — Онук істерично розсміявся. — Одужає твій вовк і з’їсть тебе!

— Ні, — старий похитав головою. — Добро вовки пам’ятають. Так вони не чинять.

Степан заходився набирати номер.

— Кому це ти зібрався дзвонити?

— У службу екстреного реагування. Нехай приїжджають і забирають…

Микола різким рухом вихопив телефон у нього з рук.

— Жодних дзвінків. Дім мій, і звір теж мій.

— Твій звір? — Степан дивився на нього, як на божевільного. — Дідусю, ти нездоровий. Бабуся померла, і в тебе дах поїхав.

— Голова в мене в порядку. А ти міський дурень, раз так поводишся.

— Значить, я дурень! — спалахнув онук. — Не хочу, щоб вовк зжер мого діда, і тому дурень?

— Не зжере, — спокійно повторив Микола. — Ходімо до хати. Я тобі покажу, як він мене слухається.

— Та ні вже! — Степан загородив йому дорогу. — Більше ти до нього не підеш. Завтра викличу ветеринарів, нехай присипляють.

— Мого Рудого? Приспати?! — В очах старого спалахнув гнів.

— Ще й назвав його! — Онук схопився за голову. — Завтра поїдемо до лікаря. У тебе починається психічний розлад.

Вони стояли на подвір’ї віч-на-віч, а між ними розверзлася прірва: жоден не міг зрозуміти іншого.

— Стьопо, цей звір позбавив мене самотності, — втомлено сказав Микола. — З’явилося заради чого жити. Ти цього не розумієш.

— Заради чого? Щоб перетворитися на його обід? — фиркнув Степан.

За дверима неголосно завив Рудий. Напруження передалося йому, звір непокоївся…