Самотня акушерка пустила переночувати матір із дитиною. Сюрприз, який чекав

— з надією спитала Алла. Ліда знизала у відповідь плечима.

— Та звичайно, світленький такий, невисокий, блакитноокий. Алла насилу стримала зітхання розчарування. Вона ж сподівалася, що Володя — це і є Костя.

Мало що, з яких причин її син приховував від Ліди своє справжнє ім’я. Але шкода, виходить, Алла помилилася. З часом Ліда почала підозрювати, що Костя займається якимись темними справами.

Він міг зникнути на цілий тиждень, а потім повернутися й обсипати її дорогими подарунками. А міг подовгу сидіти без грошей і позичати в неї на автобус. Коли йому хтось дзвонив по телефону, він завжди виходив із кімнати й намагався зробити так, щоб вона не чула розмови.

А одного разу він пішов у душ і залишив телефон на столі в кухні, де Ліда готувала вечерю. Він вискочив із душу за кілька хвилин, схопив телефон і поніс його у ванну, не кажучи ні слова. Здивована Ліда тоді зрозуміла: він боїться, що вона перевірятиме його контакти або спробує прочитати повідомлення.

Вона не розуміла, що відбувається. Може, в нього є інша? Але в неї не було підстав так думати.

Він завжди був ніжний із нею, уважний, говорив про те, що планує з нею одружитися. А от жив він сам, у маленькій орендованій квартирі, при цьому категорично відмовляючись переїжджати до Ліди. Ну що ж, у кожного свої дивацтва.

А потім Костя став якимось похмурим, зникав, як і раніше. — Але грошей уже не приносив, навпаки, у мене просив дедалі частіше, — продовжувала Ліда. — Я все намагалася з’ясувати, що ж відбувається, але він не пояснював, нічого не пояснював, казав, що, мовляв, справа не моя, що він мужик і все вирішить сам, без моєї допомоги.

Вона замовкла. Алла помітила, як міцно вона зчепила руки і як побіліли кісточки її пальців. — А потім сталося найжахливіше, — тихо сказала Ліда.

Це був звичайний вечір. Вони повечеряли з Костею, він купив пляшку вина. Ліда вирішила не питати, звідки він узяв гроші.

Зараз йому не вистачало навіть на цигарки, але вино було смачне, а Костя був ніжний і уважний. Справжній романтичний вечір. Тільки от її швидко почало хилити на сон, та так, що вона насилу тримала очі розплющеними.

— Не можу більше, — пробурмотіла вона. — Піду приляжу. — Лягай, — усміхнувся Костик. — Відпочинь, на роботі втомилася, от і засинаєш на ходу.

Ліда насилу дісталася до дивана й упала на нього, не роздягаючись. Засинаючи, вона чула, як відчиняються вхідні двері. Вона встигла подумати, що, мабуть, Костя пішов до магазину, і…

Вона заснула. Міцно й без сновидінь. Уранці її розбудив головний біль.

Голову ніби розривало зсередини. Вона застогнала й стиснула зуби так, що вони заскреготіли. Ніколи раніше Ліда не відчувала нічого подібного.

Насилу вона розплющила повіки. Світло, що проникало крізь незасунуті штори, боляче різонуло по очах. Вона прикривала очі руками, намагаючись прийти до тями.

Невже все це через вино, думала Ліда. Звісно, вона рідко дозволяє собі випити, але подібного з нею не траплялося ніколи раніше. — Прокинулася? — почула вона чоловічий незнайомий голос.

Ліда скрикнула й розплющила очі, не зважаючи на біль. І вона побачила його. Дорослого чоловіка, значно старшого за Костика.

Він сидів у кріслі й дивився на неї, здавалося, не моргаючи. — Ви хто? — видихнула Ліда. — Чого вам від мене треба?

— Мені від тебе нічого не треба, — відповів чоловік. — Я просто чекаю, коли ти прокинешся. Поговорити треба, думаю, тобі важливо дещо дізнатися.

— А що з Костею? — перелякано спитала Ліда. В очах чоловіка майнуло здивування.

— Ти боїшся за цього? — він брудно вилаявся. Ліда спробувала встати, але в неї закрутилася голова.

Вона повинна вибратися з квартири, подзвонити Кості. Господи, а раптом у нього є зброя? Що він може з нею зробити?

Так, мабуть, усе, що завгодно. — Хто ви? І що вам? Що вам треба? — простогнала Ліда.

Чоловік усміхнувся й похитав головою. — Кажу ж, нічого мені від тебе не треба. А твій мужик, якщо його можна так назвати, мені куди цікавіший, ніж ти, наприклад.

— Ні, не в тому сенсі, в якому ти подумала. Ліда навіть не зрозуміла, про який сенс ідеться. Вона, не відриваючись, дивилася на незнайомця, намагаючись збагнути, що ж їй робити.

Схопитися й кинутися до дверей? Він устигне її перехопити. Вистрибнути у вікно? Вона живе на третьому поверсі, переламає собі ноги, а то й хребет.

— Я бачу, як у тебе очі бігають. — чоловік поклав ногу на ногу, з цікавістю дивлячись на Ліду. — Я не збираюся завдавати тобі болю. І дівочої честі теж не позбавлю, не сумнівайся.

Хоча, мав рацію Костик, ти красива, дуже. Але я віддаю перевагу, коли все відбувається за взаємною згодою. Ліда потерла лоб.

Біль поступово минав, а разом із ним поверталася й ясність мислення. Отже, якби він хотів її вбити, він би вже це зробив. Він не скористався її безпорадним станом.

Що ж, принаймні, у неї є шанс домовитися з ним. — Ти знаєш, де Костя? — спитав чоловік. — Мені б із ним поговорити, а не з тобою.

— Не знаю. — Ліда насупилася. — А якби й знала, то не сказала б.

— О, справжня мучениця, — пробурмотів чоловік. — Ти хоч знаєш, з ким ти зв’язалася, га? — І з ким же? — з викликом спитала Ліда.

— Твій Костя шахрай. Намагається зірвати куш, а поки тільки вляпався в неприємності. — Ох, які! — хрипко спитала Ліда. — Боже, та що з ним? Невже його вбили?

— Не вдаватимуся в подробиці. Скажімо так, він вирішив зав’язати із заробітком на підроблених документах і перейти на щось цікавіше. — Що ти так дивишся? Не знала?

Ліда похитала у відповідь головою. Які підроблені документи? Що він несе?

— Зрозуміло, — зітхнув чоловік. — Схоже, ти й справді нічого не знала. Тепер Костя вирішив, що треба ловити рибу більшу, і почав займатися організацією підпільних казино разом зі своїми не менш тупими, ніж він, друзями.

Узяв грошей у борг у великих людей, пообіцяв ділитися виручкою. Ну й ми пішли назустріч. І що ти думаєш?

Ні грошей, ні виручки, ні казино. Костя думав, що все просто, а виявилося, що ні, прогорів твій коханий, а борг віддавати ж треба. От йому й спала на думку геніальна ідея.

Чоловік замовк. Його погляд ніби пропалював Ліду наскрізь, їй захотілося, як у дитинстві, з головою залізти під ковдру, щоб сховатися й створити ілюзію безпеки. Вона нервово ковтнула клубок, що невідомо звідки взявся в горлі.

– До речі, мене Володею звати, – несподівано представився чоловік. – Чесно, мені тебе навіть шкода, але тобі пощастило, правда. Ти навіть не уявляєш, наскільки.

– У чому? – спитала Ліда. – У чому мені пощастило? У тому, що ви не збираєтеся мене вбивати?