Самотня акушерка пустила переночувати матір із дитиною. Сюрприз, який чекав

– У тому, що я волію не забирати борги таким способом, який запропонував твій Костик, – зітхнув Володимир. – Костя запросив мене до вас, сказав, що я можу забрати гроші, ключі мені віддав, мовляв, йому терміново треба кудись їхати. Ну, я й приїхав, ще думав, що цей дурник якусь пастку вигадав, уявляєш?

Приїжджаю я, а на дзеркалі ось записка. На, тримай. Він кинув на диван зім’ятий клаптик паперу.

Тремтячими руками Ліда розгорнула його й спробувала прочитати, що ж на ньому написано. Це давалося їй важко, літери скакали й розпливалися перед очима. Нарешті вона змогла розібрати.

– Ти казав, що тобі подобається Лідка. Користуйся, цієї ночі вона твоя. Сподіваюся, борг буде сплачено.

– Я не розумію, – сказала Ліда. – Я нічого не розумію. – Та що тут розуміти? Твій Костя вирішив розплатитися тобою, – пояснив Володимир.

Тільки він не врахував, що не всі такі гнилі, як він. Я, звісно, не ангел, але до такого опускатися собі не дозволю ніколи. – Як він виглядав? – тихо спитала Алла.

– Володимир? Який він був? Лідочко, який?

– Та Матвій його копія, – гірко всміхнулася Ліда. – Навіть родимі плями такі самі точно. – Господи! – в Алли перехопило подих. – Не може бути!

Але Ліда, яка була занурена у свої спогади, не звернула на її слова уваги. Вона продовжувала свою розповідь. — Він нічого мені до ладу не пояснив.

Ставив якісь запитання про Костика. Я й не відповідала. І справді нічого не знала про нього.

Де він? Куди поїхав? Він же мене опоїв.

Підсипав щось у вино, щоб я… щоб я нічого не відчувала. Володимир мене пожалів. Я це зрозуміла відразу.

Ніби й страшний він був якийсь. Видно, що непростий. Але в мене інтуїція хороша, у дитбудинківських це часто буває.

Треба вміти відразу бачити, хто перед тобою. Чекати від нього чогось поганого чи ні. І я зрозуміла, що цей Володимир нічого поганого мені не зробить.

Так він і не зробив. А от Костик зник, наче у воду канув. Володимир же навпаки, за два дні зустрів Ліду після роботи.

Вона спершу злякалася. А потім… А потім просто вирішила плисти за течією. Володимир теж мало говорив про себе.

Пояснив, що ні до чого Ліді знати більше, ніж вона вже знає. Ризикувати не хочу, сподіваюся, ти в поліцію не підеш? Ліда запевнила його, що не піде.

Вона й не збиралася цього робити, а навіщо? Що вона скаже? Та й небезпечно це може бути.

Мало кому вона перейшла дорогу і що ці люди з нею зроблять потім. Особливо після того, що намагався вчинити з нею колишній коханий Костик. Володимир казав їй, що Костика так і не знайшли.

А ще, що вона й справді йому дуже подобається. Що Костик часто показував її фотографії й хвалився, яка Ліда красива. Дівчина ж не відчувала нічого, крім образи й розчарування.

І чомусь вдячності до Володимира. Вони зустрілися ще кілька разів. Володимир виявився цікавою людиною.

Ліді здавалося, що він розбирається в усьому на світі. Він міг говорити про книжки, про кіно, про живопис, про техніку, навіть у кулінарії розумівся, на її величезний подив. І що найголовніше, він не натякав на те, що хоче від Ліди чогось більшого, ніж просте спілкування.

Вона поступово почала перейматися до нього, якщо не коханням, то повагою. Було в ньому щось фундаментальне, надійне. Їй здавалося, що поруч із таким чоловіком можна почуватися як за кам’яною стіною.

Якби не темні справи, якими він займався. Одного разу він прийшов до неї вночі. Подзвонив у двері, а коли вона відчинила, практично впав їй на руки.

Вона ледве втрималася на ногах. — Зачини двері, — скомандував він. — Допоможи мені, у тебе є бинти.

Насилу Ліда дотягла його до дивана. Володя стягнув із себе светр, і Ліда побачила, що вся його права рука в крові. — Господи, треба швидку викликати! — вигукнула вона.

— Ніякої швидкої, — прогарчав він. — Перев’яжи й досить, це так, подряпина. Насилу справляючись з емоціями, почуваючись як у поганому сні, Ліда дістала аптечку й абияк промила та перев’язала рану.

Коли вона закінчила, Володимир розтягнувся на дивані й заплющив очі. — Що сталося? — тихо спитала вона. — Я маю право знати.

— Сталося, — відмахнувся Володя. — А щодо твоїх прав, знаєш, розповів би. Та не хочу тебе наражати на небезпеку.

Я й так уже, мабуть, припустився помилки. Він розплющив очі й уважно подивився на неї, налякану й розгублену, що стояла біля дивана просто в смішній старій піжамі в горошок. Він усміхнувся.

— Пробач мені, Лідо, я справді дурень. Вона опустилася навпочіпки й повільно простягнула йому руку, торкнувшись його неголеної щоки. — Що сталося? Може, я можу допомогти?

— Не можеш. Але можеш дещо інше. Він притягнув її до себе й поцілував.

Вона не злякалася. Вона була до цього готова, ніби заздалегідь знала, що так буде. І вона сміливо відповіла на поцілунок.

Тієї ночі все й сталося. Один раз лише було, зітхнула Ліда. Уранці він пішов і більше не повернувся.

А за тиждень подзвонив і сказав, що мені краще поїхати. Чим далі, тим краще. Просив пробачення.

Обіцяв, що знайде мене й віддячить добром. І на картку скинув грошей. Багато грошей.

Тільки я нікуди не поїхала. Куди? І навіщо?

Тільки от житло зняла. І роботу нову знайшла, у кафе. А потім дізналася, що мою квартиру хтось підпалив.

Напевно, шукали щось. Я не знаю. Я туди не поверталася, просто боюся.

І на дверях написали, що мене шукають. Це вже поліція розповіла потім. Але я ні в чому не зізналася, ні про Костю не сказала, ні про Володю.

— А далі? Що було далі?